Гнів батька

Остап ніколи не думав, що дорога додому може тривати так довго. Руки досі тремтіли після дзвінка Віталію.

Перед очима стояла одна й та сама картина. Порожня машина. Плюшевий зайчик на асфальті. І відчинені дверцята.

Він був лікарем. Звик рятувати людей. Звик діяти в критичних ситуаціях.

Але зараз відчував себе абсолютно безпорадним. Коли він заїхав на подвір'я батьківського будинку, там уже стояло кілька автомобілів охорони Ростислава.

У вікнах горіло світло.

І від цього стало ще страшніше. Бо це означало лише одне.

Тато вже обшукує місто. 

Щойно Остап зайшов до кабінету батька, відразу зрозумів — буря вже вирувала.

Ростислав стояв біля столу.

Віталій — біля вікна.

І обидва виглядали так, ніби не спали кілька днів.

А може й не дихали.

Особливо Віталій.

Його обличчя стало холодним.

Небезпечним.

Таким Ангеліна ніколи його не бачила.

Першим заговорив Ростислав.

— Як це сталось? Хто забрав дівчат? - його голос бринів від хвилювання і злості

Остап опустив очі.

— Тату...Ти ж все знаєш...Я все розказав по телефону, все що знав

— Всі хто причетні до викрадення вже переведені в ряд смертників. Даю своє слово. 

Кожне слово било сильніше за удар. Ростислав ударив долонею по столу. Так сильно, що здригнулися всі предмети.

У кабінеті стало моторошно тихо. Остап давно не бачив батька таким. Можливо, взагалі ніколи.

Бо зараз перед ним стояв не бізнесмен. Не голова родини. А батько, в якого викрали дитину. І всі, хто забули ким той батько був колись - поплатяться за свою погану пам'ять.

Остап мовчав. Бо в ньому самому весь час кипіла злість, тривога. Він відчував вину за те, що не зміг зберегти дівчат, котрі дорогі серцю - рідну сестру і кохану жінку. 

І тоді заговорив Віталій. Тихо. Майже спокійно. І саме тому його голос звучав страшніше за крик.

— Я мав сам супроводжувати їх...Це моя провина.

Остап заплющив очі.

— Віталію...

— Це моя робота. Моя!

— Ми їх знайдемо.

— Їх вже шукають. Я підняв на ноги всі спец служби .

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Віталій зробив крок вперед.

І в його очах Остап побачив те, чого не бачив раніше.

Страх.

Справжній.

Неприхований.

— Там Ангел.

Ледь чутно сказав Богатиренко.

— І моя сестра.

Він провів долонею по обличчю.

Намагаючись втримати себе в руках.

— Якби вони зараз були тут...

Він замовк.

Бо продовжувати не міг.

Остап раптом зрозумів.

Віталій зараз переживає не просто як охоронець.

І навіть не як брат Зоряни.

Він переживає як чоловік, який кохає.

— Я винен.

Тихо сказав Остап.

Ростислав важко видихнув.

Гнів нікуди не зник.

Але на його місце прийшло щось інше.

Біль.

— Зараз не час шукати винних.

Сказав він після довгої паузи.

— Зараз час знайти мою доньку. І Зоряну. Живими.

У кімнаті знову запанувала тиша. Тільки тепер вона була іншою. Більш небезпечною. Більш холодною.

Ростислав подивився на чоловіків.

— Слухайте мене уважно.

Всі мої люди вже працюють. Поліція працює. Ми з Віталієм підняли усі зв'язки. Усі.

Він перевів погляд на Віталія.

— Як тільки їх знайдуть ти будеш керувати операцією по звільненню дівчат. 

Богатиренко повільно підняв очі.

І в них було щось таке, від чого навіть Остапу стало не по собі.

— Це навіть не обговорюється.

Спокійно відповів він.

— Будь-якою ціною.

І Остап раптом пошкодував викрадачів.

Бо якщо вони зачепили Ангеліну й Зоряну... то щойно оголосили війну трьом чоловікам, які були готові перевернути весь світ заради цих дівчат. І ніхто з них вже не збирався зупинятися.