Порожня машина

День був настільки хорошим, що навіть Остап почав підозрювати підступ.

Шопінг нарешті завершився, багажник був заповнений пакетами.

Ангеліна задоволено розглядала свої покупки.

Зоряна сиділа поруч і тихо усміхалася, тримаючи нового плюшевого зайця.

Остап вів машину і вперше за довгий час був по-справжньому щасливий.

— Зупини на заправці!

Остап навіть не здивувався.

— Навіщо?

— Я хочу хот-дог.

— Ти їла годину тому.

— І що?

— Ангеліно...

— Остапе...

— Ні.

— Так.

Зоряна тихенько засміялася.

За кілька хвилин вони зупинилися біля великої автозаправки.

— Добре, — здався Остап. — Я принесу тобі твій хот-дог.

— І мені теж, — несподівано додала Зоряна.

— Змовниці.

— Саме так.

Остап вийшов із машини, а перед тим ще раз натиснув блокування дверей.

Звичка людини, яка останнім часом надто часто думала про безпеку.

Він навіть не здогадувався, що за ними вже спостерігають.

У цей самий момент на іншому кінці заправки стояв темний мікроавтобус з тонованими вікнами.

Усередині сиділи троє чоловіків.

— Це тих кралечок?

— Так.

— Обидвох?

— Обидвох

— Чекаємо сигнал.

У машині дівчата розмовляли.

— Тобі справді подобалася та сукня? — запитала Зоряна.

— Остапу точно подобалася.

— Ангеліно!

— Що? Я бачила його обличчя.

Зоряна почервоніла.

— Не вигадуй.

— Я фотограф. Я помічаю такі речі.

Саме тоді біля автомобіля з'явився чоловік у формі працівника заправки.

Постукав у скло, Ангеліна автоматично опустила його на кілька сантиметрів.

— Так?

— Перепрошую, у вас з-під капота щось підтікає. Треба перевірити.

— Що?

Ангеліна нахмурилася.

Чоловік показав убік.

І рівно в ту секунду, коли дівчата повернули голови, дверцята з іншого боку різко відчинилися. Все сталося за лічені секунди. Чорні рукавички. Чужі руки. Різкий ривок.Крик Ангеліни. Переляканий вигук Зоряни. На землю впав плюшевий зайчик.

Один із нападників вдарив Ангеліну по руці, коли вона спробувала вирватися.

Інший схопив Зоряну. Вона відчайдушно боролася. Кричала.

Намагалася вкусити одного з чоловіків.

Але сили були нерівні.

За кілька секунд дверцята мікроавтобуса зачинилися.

Двигун заревів.

І машина різко рушила вперед.

У цей самий час Остап виходив із магазину.

У руках тримав три хот-доги та пляшки з водою.

Він навіть усміхався.

Поки не побачив.

Порожню машину.

Відчинені дверцята.

І плюшевого зайця на асфальті.

Хот-доги випали з його рук.

Серце завмерло.

На одну страшну секунду.

А потім почало калатати так сильно, що заглушило всі інші звуки.

— Ні...

Він кинувся до автомобіля.

— АНГЕЛІНО!

Тиша.

— ЗОРЯНО!

Тиша.

І тільки тоді він помітив свідка.

Літнього чоловіка біля сусідньої колонки.

— Темний мікроавтобус! — крикнув той. — Їх забрали!

Світ перед очима Остапа потемнів.

Тремтячими руками він дістав телефон.

Перший номер.

Віталій.

— Богатиренко...

— Що сталося?

Остап рідко панікував.

Майже ніколи.

Але зараз його голос зірвався.

— Їх забрали.

Кілька секунд мовчання.

Небезпечного мовчання.

— Кого?

— Ангеліну і Зоряну.

На іншому кінці зв'язку запанувала тиша.

І Остап раптом зрозумів страшну річ.

Той, хто зараз слухає його слова...це вже не просто охоронець.

І навіть не просто друг. Бо викрали двох жінок, яких Віталій був готовий захищати ціною власного життя.

А це означало лише одне. Той, хто організував викрадення, щойно зробив найбільшу помилку у своєму житті...