Після кількох годин шопінгу Ангеліна була у своїй стихії.
Зоряна вже перестала сперечатися.
А Остап мовчки ніс пакети.
Багато пакетів.
І щиро вважав, що найгірше вже позаду.
Даремно.
Вони проходили повз черговий магазин, коли Ангеліна раптом різко зупинилася.
Її очі небезпечно заблищали.
Остап одразу це помітив.
І внутрішній голос прошепотів:
"Біжи."
— Зоряно...
— Що?
— Ми ще не закінчили.
— Закінчили.
— Ні.
— Ангеліно...
— Так.
І вона показала пальцем на великий магазин жіночої білизни.
Запанувала тиша.
Зоряна почервоніла миттєво.
Остап завмер.
Ангеліна сяяла.
— Ні, — сказав Остап.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Я не піду туди.
— А хто сказав, що ти підеш?
Він полегшено видихнув.
— Дякую Богу.
— Ти будеш чекати біля входу.
— Це я можу.
— І оплачувати покупки.
— ЩО?!
Зоряна вже була готова провалитися крізь землю.
— Ангеліно, не треба...
— Треба.
— Серйозно не треба...
— Дуже треба.
— Я сама можу купити.
— Знаю.
Ангеліна обійняла її за плечі.
— Але сьогодні ти дозволиш подрузі тебе трохи побалувати.
У Зоряни навіть очі зволожилися.
Бо ніхто не робив для неї таких простих, але теплих речей уже дуже давно.
Через п'ятнадцять хвилин Остап сидів на лавці навпроти магазину.
З пакетами.
І виглядом людини, яка морально виснажена.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Ангеліни.
"Ми ще тут."
Остап закотив очі.
"Я бачу."
За хвилину прилетіло нове.
"Зоряна дуже гарна."
Він усміхнувся сам до себе.
"Я знаю."
Відповідь прийшла майже миттєво.
"Ого. Нарешті визнав."
Коли дівчата вийшли з магазину, Зоряна знову була червона від сорому.
Ангеліна — задоволена як кіт, який щойно вкрав сметану.
— Все.
— Нарешті?
— Майже.
— Ангеліно...
— Ще морозиво.
— Господи...
Зоряна тихо засміялася.
І Остап зрозумів, що заради цього сміху готовий пережити ще хоч десять таких шопінгів.
Навіть якщо Ангеліна придумає ще сотню своїх "геніальних" ідей.
Бо поруч із ними Зоряна сміялася.
Жила.
І з кожним днем ставала все щасливішою.
А для нього це було найважливішим.