Операція "Закохай Зоряну в себе остаточно"

— У мене геніальна ідея!

Саме ці слова змусили Остапа насторожитися.

Він якраз допивав ранкову каву перед роботою, коли сестра буквально влетіла на кухню.

— Ні.

— Я ще не сказала.

— Не потрібно.

— Остапе!

— Ангеліно!

— Ти мене образив.

— Я себе захищаю.

Ростислав, який сидів поруч, лише усміхнувся в чашку.

— Що цього разу придумала наша донечка?

Очі Ангеліни засяяли.

— Я забираю Зоряну на шопінг.

Остап мало не подавився кавою.

— На що?!

— На шопінг.

— Навіщо?

Ангеліна подивилася на нього так, ніби він поставив найтупіше питання у світі.

— Бо вона гарна.

— І?

— І пора це показати одному закоханому хірургу.

Остап остаточно вдавився.

За дві години Ангеліна вже телефонувала Зоряні.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ангеліно...

— Зоряно.

— Я не люблю магазини.

— Це неправда.

— Люблю.

— От бачиш.

— Але не для себе.

— Саме тому ми туди і їдемо.

Зоряна приречено застогнала.

Ще через годину біля будинку вже стояла машина.

За кермом сидів Остап.

Дуже незадоволений Остап.

— Чому я водій?

— Бо ти брат.

— Це не аргумент.

— Бо ти любиш Зоряну.

— АНГЕЛІНО!

Зоряна, яка саме вийшла з під'їзду, почервоніла до кінчиків вух.

Ангеліна була собою.

Без гальм.

Без фільтрів.

Без інстинкту самозбереження.

— Добрий день, — тихо привіталася Зоряна.

І Остап одразу забув, що хотів обурюватися.

— Привіт.

Вона сіла поруч на заднє сидіння біля Ангеліни.

І вже за хвилину почала підозрювати недобре.

Бо Ангеліна дивилася на неї дуже хитрим поглядом.

Надто хитрим.

— Так.

Вони стояли посеред великого торгового центру.

Ангеліна оцінювально оглядала подругу.

— Що? — занервувала Зоряна.

— Зараз будемо робити з тебе красуню.

— Але...

— Ніяких "але".

— Ангеліно...

— Остапе, підтримай мене.

— Я взагалі не знаю, чи маю право голосу.

— Не маєш.

— Дякую.

Через пів години Зоряна вже тримала в руках кілька суконь.

Ще через пів години — кілька блузок.

А ще через пів години Остап сидів біля примірочних із виразом людини, яка пережила три війни.

— Як ви ще живі? — спитав він.

— Це лише початок, — усміхнулася Ангеліна.

— Господи...

І тоді сталося це.

Зоряна вийшла з примірочної.

У світло-блакитній сукні.

Простій.

Ніжній.

Дуже жіночній.

Вона невпевнено поправила волосся.

— Мабуть, не дуже...

І замовкла.

Бо побачила Остапа.

Точніше...його обличчя.

Науменко просто завмер.

Повністю.

Наче перестав дихати.

— Остапе? — покликала Ангеліна.

Тиша.

— Остапе!

— А?

— Ти живий?

Він продовжував дивитися на Зоряну.

— Дуже гарно.

Сказав тихо.

Абсолютно щиро.

І Зоряна миттєво почервоніла.

Ангеліна ледве стримувала сміх.

План працював.

Ідеально працював.

— Беремо.

— Ангеліно...

— Беремо.

— Але дорого...

— Остапе?

— Беремо.

— ОСТАПЕ!

— Що?

— Ти навіть ціну не подивився.

— Мені байдуже.

І тут уже засміялися обидві дівчини.

Коли вони повернулися додому з пакетами, Остап ніс більшість покупок.

Ангеліна йшла поруч із переможним виглядом.

— Бачиш?

— Що?

— Я геній.

— Небезпечний геній.

— Але геній.

Остап лише похитав головою.

І краєм ока подивився на Зоряну.

На її усмішку.

На легкий рум'янець.

На очі, які тепер світилися набагато частіше.

І подумав, що якщо Ангеліна справді допоможе Зоряні знову повірити у власну красу...то він буде вдячний їй до кінця життя.

Навіть якщо доведеться ще сто разів бути їхнім особистим водієм.