Кінець відпочинку

Вечір у Карпатах був напрочуд спокійним.

Після прогулянки верхи всі четверо повернулися до будиночка в гарному настрої.

Ангеліна одразу впала на диван у вітальні.

— Все. Я втомилася.

— Від чого саме? — усміхнувся Віталій. — Від того, що сиділа на коні?

— Це дуже важка праця.

— Звісно.

— Не смійся.

— Не сміюся.

Остап лише похитав головою.

Зоряна тихенько засміялася.

І саме в цей момент задзвонив телефон Ангеліни.

На екрані висвітився напис:

Тато.

Усмішка одразу зникла з її обличчя.

— Привіт, тату.

Із кожною секундою розмови її обличчя ставало все серйознішим.

Потім вона мовчки передала телефон Віталію.

— Віталію— почувся в слухавці суворий голос.

— Слухаю.

— Ми знайшли тих, хто стоїть за підривом автомобіля і погромом фотостудії.

Віталій одразу напружився.

— Але?

— Але головний виконавець зник.

Кілька секунд тиші.

— Ми знаємо хто він. Знаємо, чому це зробив. Але поки не можемо його знайти.

У голосі Ростислава з'явилася сталь.

Та сама, через яку колись його боялося пів країни.

— А поки я не знайду цю тварюку, моя донька не буде далеко від дому.

— Зрозумів.

— Завтра вранці всі повертаєтесь.

— Добре.

— Це наказ.

— Я почув.

Розмова завершилася.

У вітальні запанувала тиша.

Усі чекали пояснень.

Віталій важко видихнув.

— Ми їдемо додому.

— Що? — першою озвалася Ангеліна.

— Твій тато знайшов слід того, хто організував напад.

— Але?

— Але поки не може його дістати.

Обличчя Остапа теж стало серйозним.

— Значить ризик залишається.

— Так.

Зоряна мовчки опустила очі.

Ангеліна ж відразу підскочила з дивана.

— Це несправедливо!

— Ангел...

— Ми тільки почали нормально відпочивати!

— Я знаю.

— Тут безпечніше, ніж у місті!

— Не факт.

Вона сердито схрестила руки.

Як дитина, у якої забрали улюблену іграшку.

Але навіть вона розуміла: батько ніколи не став би зривати їхню поїздку без серйозної причини.

Пізніше того вечора вони сиділи на терасі.

Можливо, востаннє перед від'їздом.

Над горами повільно згасало сонце.

Карпати прощалися з ними неймовірними кольорами.

— Шкода, — тихо сказала Зоряна.

— Так, — погодився Остап.

Він сидів поруч із нею.

І думав зовсім не про гори.

Йому було шкода втрачати ці дні.

Цю близькість.

Можливість бачити її усмішку від ранку до вечора.

Але водночас він розумів: це лише початок.

Не кінець.

Трохи далі сиділи Ангеліна та Віталій.

— Ти засмучена?

— Дуже.

— Через поїздку?

Ангеліна подивилася на нього.

І відповіла чесно:

— Не тільки.

Він зрозумів.

Одразу.

Бо сам відчував те саме.

За ці дні вони стали надто близькими.

І тепер повернення до звичного життя вже не здавалося таким простим.

Наступного ранку будинок наповнився звуками зборів.

Валізи.

Пакети.

Перевірка речей.

Ангеліна вкотре фотографувала краєвиди.

Зоряна не хотіла прощатися з горами.

Остап потайки дивився на неї.

А Віталій перевіряв машину перед дорогою.

Усім здавалося, ніби вони залишають тут частинку себе.

Частинку цих теплих днів.

Цих вечорів.

Цих почуттів.

Коли машина нарешті рушила вниз серпантином, ніхто не знав, що чекає їх попереду.

Але кожен відчував: повертаються додому вже зовсім не ті люди, які приїхали сюди кілька днів тому.

Бо Ангеліна вже не могла уявити свого життя без Віталія.

Віталій давно програв боротьбу власним почуттям.

Остап закохався по-справжньому.

А Зоряна вперше за багато років почала вірити, що заслуговує на щастя.

І доля лише починала писати для них новий розділ. ❤️