Стежками Карпат і власних почуттів

Наступного ранку Карпати зустріли їх яскравим сонцем.

Після сніданку Ангеліна несподівано оголосила:

— Я хочу кататися на конях!

— Ні, — автоматично відповів Віталій.

— Я ще не закінчила.

— Все одно ні.

— Чому?

— Бо я знаю тебе.

— І що?

— Після слів "я хочу" завжди починаються пригоди.

Остап голосно засміявся.

А Зоряна прикрила усмішку чашкою чаю.

Проте вже за годину вся компанія стояла біля невеликої кінної ферми.

Ангеліна сяяла від щастя.

Зоряна хвилювалася.

Віталій морально готувався рятувати всіх.

А Остап просто насолоджувався цим цирком.

— Я ніколи не їздила верхи, — тихо зізналася Зоряна.

— Я поруч, — одразу сказав Остап.

І від цих простих слів вона заспокоїлася.

Трохи.

Зовсім трішечки.

Незабаром вони вже рухалися гірською стежкою.

Попереду їхав інструктор.

За ним Ангеліна.

Потім Віталій.

А трохи позаду — Остап із Зоряною.

Навколо були гори.

Ліси.

Сонце пробивалося крізь дерева.

І все виглядало так красиво, ніби вони потрапили в листівку.

— Це неймовірно... — прошепотіла Зоряна.

Остап повернув голову.

І знову дивився не на краєвид.

А на неї.

Бо її захоплені очі були красивішими за будь-які гори.

Через деякий час група зупинилася біля великої галявини.

І тут Ангеліна знову придумала пригоду.

— Ходімо трохи пішки!

— Ангел...

— Що?

— Я знаю цей тон.

— Який?

— Небезпечний.

Вона лише засміялася.

І схопила Віталія за руку.

— Пішли.

— Ангеліно...

— Не бурчи.

І перш ніж він встиг щось сказати, вона потягнула його стежкою вбік від інших.

Остап лише похитав головою.

— Вони безнадійні.

Зоряна засміялася.

— Трохи.

— Трохи?

— Добре. Дуже.

І вони повільно рушили іншою стежкою.

Не поспішаючи.

Без натовпу.

Без зайвих людей.

Лише вдвох.

Тим часом Ангеліна впевнено крокувала вперед.

Тримаючи Віталія за руку так природно, ніби робила це все життя.

І тільки через кілька хвилин зрозуміла, що досі його не відпустила.

Серце миттєво пришвидшилося.

Але руку вона так і не забрала.

Віталій теж нічого не сказав.

Хоча чудово відчував тепло її долоні.

І це було найнебезпечніше випробування за останній час.

Зовсім не напади.

Не охорона.

Не бійки.

Саме це.

— Гарно тут, правда?

Ангеліна зупинилася на краю пагорба.

Перед ними відкрився неймовірний краєвид.

Гори простягалися до самого горизонту.

А внизу блищала річка.

— Дуже гарно.

— Я не про гори.

Віталій завмер.

Повільно повернув голову.

І зустрівся з її поглядом.

На кілька секунд світ навколо ніби зник.

Залишилися тільки вони.

І серця, які вже давно билися в одному ритмі.

Тим часом Остап і Зоряна вийшли до невеликого струмка.

Тут було тихо.

Спокійно.

Лише вода дзюркотіла між камінням.

— Дякую тобі.

Остап здивовано подивився на неї.

— За що?

— За все.

Вона усміхнулася.

— За поїздку.

За озеро.

За зайчика.

За те, що поруч.

Його серце пропустило удар.

— Зоряно...

Вона підняла очі.

І цього разу не відвела погляд.

Не сховалася.

Не злякалася.

І Остап зрозумів: та дівчина, яка колись боялася навіть виходити з дому, потроху повертається до життя.

А він хоче бути поруч на кожному кроці цього шляху.

Через годину всі четверо знову зустрілися біля коней.

Але тепер щось змінилося.

Знову.

Наче кожна пара отримала свій власний маленький секрет.

Свій особливий момент.

Свій крок назустріч почуттям.

І хоча ніхто не говорив про це вголос, усі чудово розуміли: ця поїздка в Карпати вже стала однією з найважливіших подій у їхньому житті.

Бо серед гір вони знаходили не лише красиві краєвиди.

Вони знаходили одне одного. ❤️