Щось змінилося

Коли двері будинку відчинилися, Остап і Зоряна повернулися додому вже зовсім іншими людьми.

Зовні все виглядало як завжди.

Пакети з продуктами.

Солодощі.

Жарти про те, що вони скупили половину магазину.

Але насправді змінилося дуже багато.

Настільки багато, що приховати це було майже неможливо.

— Ми повернулися! — гукнув Остап.

Із кухні одразу виглянула Ангеліна.

— Нарешті!

Вона вже хотіла кинутися до Зоряни, але раптом уважно придивилася до подруги.

Потім до брата.

Знову до Зоряни.

І її очі хитро примружилися.

— Ой.

— Що? — невинно запитав Остап.

— Нічого.

— Ангеліно...

— Нічого-нічого.

Зоряна миттєво почервоніла.

І цим видала себе остаточно.

Віталій сидів у вітальні з чашкою кави.

Побачивши їх, він теж одразу все зрозумів.

Точніше...не все.

Але достатньо.

Особливо коли Остап і Зоряна час від часу дивилися одне на одного так, ніби навколо більше нікого не існувало.

— Гарно погуляли? — спокійно запитав він.

— Дуже, — відповів Остап.

І чомусь усміхнувся.

Як повний дурень.

Зоряна теж усміхнулася.

І Віталій ледь не вдавився кавою.

— Боже мій...

Тихий шепіт Ангеліни біля його вуха змусив його здригнутися.

— Що?

— Вони закохані.

— Я бачу.

— Ні, ти не розумієш.

— Ангел...

— Вони справді закохані.

Віталій подивився на неї.

І раптом зрозумів, що вона стоїть надто близько.

Знову.

Небезпечно близько.

Після того випадкового поцілунку все стало набагато складніше.

Наче вони обоє втратили здатність поводитися як раніше.

За вечерею атмосфера була дивною.

І дуже теплою водночас.

Ніхто не сварився.

Не сперечався.

Не підколював одне одного так активно, як раніше.

Кожен був трохи задумливим.

Трохи щасливим.

І трохи наляканим власними почуттями.

Зоряна кілька разів ловила себе на тому, що дивиться на Остапа.

І одразу ніяковіла.

Остап теж.

Але приховувати усмішку вже не міг.

Ангеліна ж постійно відчувала присутність Віталія.

Навіть коли не дивилася на нього.

Вона знала, де він сидить.

Що робить.

Куди дивиться.

І це було небезпечно.

Бо щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона згадувала той випадковий поцілунок.

Його руки на своїй талії.

Його близькість.

Його голос.

І серце одразу починало поводитися абсолютно неадекватно.

Віталій теж не мав спокою.

Особливо коли Ангеліна сміялася.

Або поправляла волосся.

Або просто дивилася на нього.

Господи...

Він же професійний охоронець.

Людина, яка вміє контролювати себе.

Але поруч із цією дівчиною всі його навички чомусь переставали працювати.

Пізніше вони вийшли на терасу.

Усі четверо.

Над горами вже світили зорі.

Десь далеко шумів ліс.

Повітря було прохолодним і чистим.

Ангеліна сиділа поруч із Віталієм.

Зоряна поруч із Остапом.

І раптом усі четверо одночасно замовкли.

Ніхто не хотів руйнувати цей момент.

Бо кожен відчував одну й ту саму річ.

За останні дні вони стали чимось більшим, ніж просто компанією друзів.

Більшим, ніж випадковими людьми, яких звело життя.

Між ними виникли ниточки.

Тонкі.

Міцні.

Справжні.

І якщо ще зовсім недавно кожен із них боровся зі своїми почуттями, то тепер ця боротьба ставала дедалі важчою.

Остап дивився на свою Зоряну.

Віталій — на свого Ангела.

А десь високо над ними мерехтіли зорі.

Наче сама доля тихо усміхалася, спостерігаючи за чотирма серцями, які поступово знаходили свої половинки. ❤️