Один випадковий поцілунок

Щойно машина Остапа зникла за поворотом, Ангеліна повернулася до Віталія з таким виразом обличчя, що він одразу насторожився.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Неважливо. Ні.

— Віталію...

— Ангел.

— Віталіююю...

Він важко видихнув.

Саме таким голосом вона зазвичай виманювала в людей усе, що хотіла.

— Що ти придумала?

Очі Ангеліни одразу засвітилися.

— Фотосесію.

— Ні.

— Для тебе.

— Тим більше ні.

— Ну будь ласка!

— Ангел...

— Ти ж такий красивий чоловік, а фотографій нормальних немає.

— І далі не буде.

— Будуть.

— Не будуть.

— Будуть.

— Не...

— Будуть!

І врешті-решт через двадцять хвилин Віталій стояв біля величезного панорамного вікна і вже жалкував про всі свої життєві рішення.

— Руки в кишені.

Клац.

— Подивись у вікно.

Клац.

— Тепер трохи серйозніше.

— Я і так серйозний.

— Ні. Ти зараз виглядаєш так, ніби хочеш когось убити.

— Можливо.

— Віталію!

Вона засміялася.

І він сам ледь стримав усмішку.

Ангеліна бігала навколо нього з фотоапаратом, як маленький ураган.

І поступово він почав розслаблятися.

Трохи.

Зовсім трохи.

— Ось це фото просто ідеальне!

Вона показала йому екран.

Віталій подивився.

Потім ще раз.

І здивувався.

Насправді фотографія була гарною.

Дуже гарною.

— Ну?

— Нормально.

— Нормально?!

— Так.

— Це шедевр.

— Якщо тобі так подобається.

Ангеліна закотила очі.

— З тобою неможливо.

— Знаю.

Вони зробили ще десятки фотографій.

На терасі.

Біля каміна.

На сходах.

Навіть на балконі.

Аж поки Ангеліна раптом не вигукнула:

— Все!

— Нарешті.

— Залишилося останнє.

Віталій підозріло примружився.

— Що саме?

— Селфі.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ангел.

— П'ять секунд.

Він важко зітхнув.

— Добре.

Вона стала поруч.

Дуже поруч.

Настільки, що він відчув її парфуми.

Легкі.

Ніжні.

І небезпечно приємні.

Ангеліна підняла телефон.

— Усміхнися.

— Ні.

— Усміхнися.

— Ні.

— Усміхнися, Богатиренко.

І він таки ледь усміхнувся.

Клац.

Фото було зроблено.

А далі все сталося за секунду.

— Є!

Ангеліна радісно відступила назад.

І тут же зачепилася за власну ногу.

— Ой!

Світ буквально хитнувся.

Вона втратила рівновагу.

І почала падати.

Прямо на Віталія.

Той інстинктивно подався вперед.

Схопив її за талію.

Притиснув до себе, не даючи впасти.

Але через різкість руху сам не втримався.

І вони обоє хитнулися.

Занадто близько.

Надто раптово.

І в наступну мить їхні губи зустрілися.

Світ зупинився.

Повністю.

Ніби хтось вимкнув усі звуки.

Усі думки.

Усе навколо.

Було лише це несподіване зіткнення.

Тепло.

Подих.

Близькість.

І серця, які раптом почали битися вдвічі швидше.

Першим відсахнувся Віталій.

Наче його струмом вдарило.

— Ангел...

Його голос звучав хрипко.

Незвично.

Небезпечно.

Ангеліна теж завмерла.

Її щоки миттєво стали червоними.

Так сильно, що навіть вуха почервоніли.

— Я...

Вона ковтнула повітря.

— Це випадково...

— Так.

— Абсолютно випадково.

— Так.

— Сто відсотків випадково.

— Ангел...

Він провів рукою по волоссю.

Намагаючись повернути контроль над собою.

Але проблема була в тому, що він давно його втрачав поруч із нею.

Просто вперто цього не визнавав.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

І обидва чудово розуміли: поцілунок був випадковим.

Але почуття — ні.

Саме це лякало найбільше.

— Думаю... нам варто дочекатися Остапа і Зоряни, — нарешті сказав Віталій.

— Так.

— Це буде правильно.

— Так.

Але ніхто з них не зрушив із місця.

Ще кілька довгих секунд.

Бо між ними щойно впала остання стіна.

І тепер обоє розуміли: ховатися за жартами, службовими обов'язками та здоровим глуздом стає дедалі важче.

Особливо коли серце вже давно зробило свій вибір. ❤️