Біль, який він більше не дозволить

— Я швидко, — сказав Остап, коли вони вийшли із супермаркету.

Він кивнув на аптеку через кілька магазинів.

— Треба докупити дещо в автомобільну аптечку.

Зоряна притискала до грудей білого зайчика, якого він подарував.

І досі час від часу усміхалася, дивлячись на нього.

— Добре. Я побуду біля машини.

— Точно?

— Так.

Вона навіть не помітила, як тепло йому стало від цієї довіри.

— Я повернуся за кілька хвилин.

В аптеці черга виявилася довшою, ніж він очікував.

Остап купував знеболювальні, антисептики, перев'язувальні матеріали та ще кілька препаратів, які завжди возив із собою.

Лікарська звичка.

І лише коли вийшов надвір, відразу зрозумів:

щось не так.

Інтуїція.

Та сама, яка не раз допомагала в операційній.

Біля машини стояли двоє молодих чоловіків.

А перед ними — Зоряна.

Її плечі були напружені.

Голова опущена.

А капюшон...

Капюшон зсунувся назад.

Оголивши шрам.

Серце Остапа провалилося кудись униз.

— Покажи ще раз.

— Та не соромся.

— Нічого собі...

— Це що з тобою зробили?

Один із чоловіків нахилився ближче.

І простягнув руку до її обличчя.

Наче вона була якимось дивним експонатом.

Не людиною.

Зоряна відсахнулася.

— Не чіпайте мене...

Голос тремтів.

В очах уже блищали сльози.

А вони сміялися.

Сміялися.

Наче це було весело.

Наче її біль був для них розвагою.

Остап навіть не пам'ятав, як почав бігти.

У голові щось вимкнулося.

Залишилася тільки лють.

Чиста.

Холодна.

Небезпечна.

— Забери руки.

Його голос прозвучав так різко, що всі троє озирнулися.

Зоряна завмерла.

А чоловіки лише пирхнули.

— О, захисник прийшов.

— Твоя дівчина?

І один із них знову потягнувся до Зоряни.

Це була помилка.

Величезна.

Остап опинився поруч за секунду.

Схопив того за руку.

Різко вивернув.

Пролунав крик болю.

Другий навіть не встиг нічого зрозуміти.

Отримав удар у щелепу й відлетів до бордюру.

— Ти що твориш?!

— Я вас попереджав.

Голос Остапа був страшним.

Навіть він сам себе таким рідко чув.

Перший спробував замахнутися.

Даремно.

Остап легко ухилився.

Ще один удар.

І чоловік опинився на землі.

Тепер уже обидва.

Приголомшені.

Перелякані.

Без жодного бажання геройствувати.

Остап зробив крок уперед.

І в його очах було стільки холодної люті, що вони миттєво почали відступати.

— Щоб я більше ніколи не бачив вас поруч із нею.

— Та псих якийсь...

— Зникли.

Цього разу сперечатися вони не стали.

За хвилину їх уже не було.

Остап стояв посеред парковки важко дихаючи.

Кулаки боліли.

Але йому було байдуже.

Він повернувся.

І побачив Зоряну.

Вона стояла біля машини.

Маленька.

Беззахисна.

З мокрими від сліз щоками.

І міцно притискала до грудей білого зайчика.

Серце розірвалося навпіл.

— Зоряно...

Вона одразу опустила голову.

Наче їй було соромно.

І це добило його остаточно.

— Не дивись...

Ледь чутний шепіт.

— Будь ласка...

Остап повільно підійшов ближче.

І дуже обережно підняв її підборіддя.

— Подивись на мене.

Зоряна заплющила очі.

— Вони знову дивилися...

— Я знаю.

— Сміялися...

— Я знаю.

Сльози текли все сильніше.

— Я ненавиджу цей шрам...

Ці слова вдарили його сильніше за будь-який удар.

Остап повільно витер сльозу з її щоки.

— А я ненавиджу людей, які змусили тебе так думати.

Вона подивилася на нього.

Болісно.

Невпевнено.

— Остапе...

— Послухай мене.

Його голос став м'яким.

Теплим.

Таким, яким був лише для неї.

— Я бачу не шрам.

Пауза.

— Я бачу красиву дівчину.

Ще одна сльоза скотилася по її щоці.

— Не кажи так...

— Чому?

— Бо це неправда.

Остап похитав головою.

І раптом зробив те, про що навіть не думав кілька хвилин тому.

Обережно.

Дуже ніжно.

Він торкнувся губами її чола.

Ледь-ледь.

Майже невагомо.

— Правда, Зоряно.

Вона завмерла.

Повністю.

А він зрозумів одну річ.

Остаточно.

Без жодних сумнівів.

Тепер це вже не просто симпатія.

Не захоплення.

Не закоханість.

Він готовий був воювати з усім світом за її усмішку.

І більше ніколи не дозволить нікому перетворювати її сльози на чиюсь розвагу.