Маленька пригода для двох

Ранок у Карпатах зустрів їх сонцем і запахом свіжої кави.

Десь унизу шумів ліс.

На вершинах гір ще лежав легкий туман.

Ангеліна, як завжди, прокинулася першою і вже встигла обійти весь будинок із телефоном у руках, зробивши, здається, ще сотню фотографій.

— У нас закінчуються продукти, — оголосила вона, зазираючи в холодильник.

— Вчора тут було повно їжі, — здивувався Віталій.

— Це було до того, як ми почали її їсти.

— Логічно.

Остап заглянув усередину холодильника.

— Справді треба їхати.

Він уже хотів запропонувати з'їздити самому, але раптом глянув на Зоряну, яка сиділа біля вікна з чашкою чаю.

І в голові одразу з'явилася інша думка.

Набагато цікавіша.

— Зоряно, поїхали зі мною?

Дівчина здивовано підняла голову.

— Я?

— Так.

— Навіщо?

— Бо самому нудно.

Ангеліна одразу хитро примружилася.

Віталій теж усе зрозумів.

І ледь стримав усмішку.

— Поїдь, — підтримала Ангеліна. — Ми з Богатиренком якось виживемо без тебе.

— Саме це мене і лякає, — буркнув Віталій.

— Не бурчи.

Зоряна невпевнено опустила очі.

А потім тихо сказала:

— Добре.

І Остап ледве стримав задоволену усмішку.

Збиралася вона довше, ніж сама поїздка мала тривати.

Коли Зоряна спустилася вниз, Остап одразу помітив знайоме худі.

Капюшон.

Тканина, яка частково прикривала шрам.

Його серце неприємно стиснулося.

Вона знову ховалася.

Автоматично.

За звичкою.

Але нічого не сказав.

Поки що.

— Готова?

— Так.

— Тоді поїхали.

Коли двері зачинилися за ними, Ангеліна повернулася до Віталія.

Подивилася на нього.

На порожній двір.

Потім знову на нього.

— Ну що?

— Що?

— Ми залишилися самі.

Віталій уже знав цей погляд.

І це його не радувало.

— Ангел...

— Не хвилюйся. Я сьогодні добра.

— Це звучить як погроза.

І десь далеко вже лунав її сміх.

Супермаркет був невеликий.

Місцевий.

Але вибір продуктів виявився несподівано хорошим.

Вони взяли візок.

І почали повільно ходити між рядами.

Спочатку було трохи незручно.

Обоє мовчали.

Потім Остап взяв упаковку маршмелоу.

— Це беремо.

— Навіщо?

— Для Ангеліни.

— Тоді треба дві упаковки.

— Чому?

— Бо одну вона з'їсть дорогою додому.

Остап засміявся.

І напруга між ними трохи розтанула.

Згодом вони вже сперечалися біля полиці з шоколадом.

— Цей кращий.

— Ні.

— Цей.

— Остапе.

— Що?

— Я ж дівчина.

— І?

— Ми такі речі знаємо.

— Дискримінація.

Вона засміялася.

Тихо.

Щиро.

І він знову завис на цій усмішці.

Господи...

Яка ж вона гарна.

Вони ще довго гуляли між рядами.

Обирали чай.

Фрукти.

Сир.

Печиво.

Іноді просто розмовляли.

Про дрібниці.

Про дитинство.

Про Карпати.

І Остап помітив дивну річ.

Зоряна починала забувати про худі.

Про шрам.

Про те, що її можуть розглядати.

Поруч із ним вона ставала вільнішою.

Трохи сміливішою.

І це робило його неймовірно щасливим.

Поки Зоряна вибирала чай біля сусіднього ряду, Остап випадково помітив невеликий стенд із подарунками.

М'які іграшки.

Ведмедики.

Котики.

Зайчики.

І серед них — маленький білий зайчик із довгими вушками.

Остап усміхнувся.

Сам не знаючи чому.

А вже за хвилину стояв на касі саме з ним.

Окремо від продуктів.

Коли вони вийшли із супермаркету, Зоряна несла пакет із солодощами.

І виглядала набагато спокійнішою, ніж зранку.

— Зоряно.

Вона озирнулася.

Остап простягнув їй пакунок.

Невеликий.

З бантиком.

— Це що?

— Відкрий.

Вона розгублено подивилася на нього.

А потім обережно розгорнула папір.

І завмерла.

Усередині сидів маленький білий зайчик.

М'який.

Кумедний.

Зворушливий.

Зоряна кілька секунд просто дивилася на іграшку.

А потім на Остапа.

— Навіщо?..

— Просто так.

Вона мовчала.

І він уже почав хвилюватися.

Аж раптом побачив, як її очі підозріло заблищали.

— Мені давно ніхто не дарував подарунків... — тихо прошепотіла вона.

У Остапа стислося серце.

— Тоді доведеться надолужувати.

Зоряна міцніше притиснула зайчика до себе.

І усміхнулася.

Так щиро.

Так тепло.

Що в ту мить Остап зрозумів: усі магазини світу були варті того, щоб побачити саме цю усмішку.