Вечеря, яка пахла щастям

Після заселення всі ще довго розглядали будинок, фотографували краєвиди й просто насолоджувалися тишею.

Але ближче до вечора про себе нагадали продукти, куплені в магазині.

І голод.

— Все, — рішуче заявила Ангеліна, заглядаючи в пакети. — Якщо ми зараз не приготуємо вечерю, то почнемо їсти шоколад.

— Судячи з кількості шоколаду, яку ви купили, це й був план, — зауважив Віталій.

— Це був запасний план.

— А основний?

— Змусити вас із Остапом готувати.

Зоряна тихо засміялася.

І Остап відчув, як у нього щоразу теплішає всередині від цього сміху.

Зрештою готувати вирішили всі разом.

І вже через десять хвилин кухня перетворилася на справжнє поле бою.

Віталій нарізав м'ясо.

Остап займався овочами.

Зоряна готувала салат.

Ангеліна...

заважала всім одразу.

— Ангел, не чіпай.

— Я допомагаю.

— Ти вкрала шматок сиру.

— Контроль якості.

— І ковбасу теж?

— Подвійний контроль.

Віталій похитав головою.

— Неможлива жінка.

— Зате красива.

— Це не виправдання.

— Для мене виправдання.

Зоряна ледве не впустила ніж від сміху.

Навіть Остап усміхнувся.

А Віталій лише безпорадно видихнув.

За вікнами повільно згущалися сутінки.

Гори ставали темнішими.

А в будинку було тепло.

Світло.

Затишно.

Пахло спеціями, запеченим м'ясом і свіжим хлібом.

Зоряна стояла біля столу й різала овочі для салату.

Раптом поруч опинився Остап.

— Допомогти?

— Я справляюся.

— Я бачу.

Але все одно залишився поруч.

Занадто поруч.

І Зоряна це відчувала.

Її серце останнім часом взагалі поводилося дивно поруч із ним.

— Тобі подобається тут? — тихо запитав Остап.

Вона подивилася у велике вікно.

На гори.

На вечірнє небо.

І усміхнулася.

— Дуже.

Пауза.

— Я навіть забула, коли востаннє почувалася такою спокійною.

Остап дивився на неї кілька секунд.

І ледве стримав бажання сказати, що поруч із нею сам почувається так само.

Тим часом біля плити Ангеліна в черговий раз намагалася поцупити щось зі сковорідки.

І вкотре була спіймана.

Віталій легко перехопив її зап'ястя.

— Навіть не думай.

— Я голодна.

— Потерпи.

— Ти жорстокий.

Вона підняла голову.

І на секунду вони завмерли.

Знову.

Надто близько.

Надто тихо.

В її очах відбивалося тепле світло кухні.

В його — щось таке, від чого в Ангеліни раптом збилося дихання.

Першим відступив Віталій.

Як завжди.

І вона ледь стримала розчарування.

Коли вечеря нарешті була готова, всі четверо сіли за великий дерев'яний стіл біля панорамного вікна.

За вікном уже спалахували перші зорі.

Десь далеко шумів ліс.

А над горами повільно піднімався місяць.

— Красиво, — тихо сказала Зоряна.

— Дуже, — погодився Остап.

І хоча дивився він у той момент зовсім не у вікно.

Ангеліна це помітила.

Як і Віталій.

Вони мовчки переглянулися.

І вперше за весь час обидва подумали про одне й те саме:

можливо, ця поїздка потрібна була не лише їм.

Після вечері ніхто не поспішав розходитися.

Вони сиділи за столом.

Пили чай.

Сміялися.

Розповідали історії зі свого дитинства.

Навіть Зоряна говорила більше, ніж зазвичай.

Іноді забувала про шрам.

Про свої страхи.

Про минуле.

І просто була собою.

А Віталій дивився на сестру й не впізнавав її.

Точніше...

впізнавав ту дівчинку, яку колись знав.

Веселу.

Живу.

Щиру.

І в його грудях розливалася така вдячність, що важко було передати словами.

За Ангеліну.

За цю поїздку.

За цей вечір.

За шанс знову побачити усмішку сестри.

За великими вікнами темніли Карпати.

А всередині будинку було світло.

Тепло.

І затишно так, ніби сама доля на кілька днів подарувала цим чотирьом людям маленький острівець щастя.