Будинок над хмарами

Карпатські дороги ставали дедалі вужчими.

За вікнами пропливали зелені схили, густі ліси й маленькі села, ніби заховані між горами.

Ангеліна вже хвилин десять фотографувала все підряд.

Дерева.

Корів.

Гори.

Знову гори.

І ще трохи гір.

— Ангел, якщо ти сфотографуєш ще хоча б один кущ, у тебе закінчиться пам'ять на телефоні, — пробурмотів Віталій.

— Це не кущ.

— А що?

— Атмосфера.

— Господи...

На задньому сидінні Остап із Зоряною тихо засміялися.

Перед самим заселенням вони заїхали до невеликого місцевого магазину.

— Беремо все необхідне одразу, — оголосив Остап.

— Чому? — здивувалася Ангеліна.

— Бо до найближчого магазину потім хвилин сорок машиною.

— Серйозно?

— Серйозно.

Через двадцять хвилин візок виглядав так, ніби вони планували пережити апокаліпсис.

М'ясо.

Овочі.

Фрукти.

Сири.

Солодощі.

Чай.

Кава.

І окрема гора смаколиків, які Ангеліна з Зоряною непомітно складали у візок.

— Навіщо нам стільки шоколаду? — здивувався Віталій.

— Для психологічного здоров'я, — абсолютно серйозно відповіла Ангеліна.

— А печиво?

— Для душевної рівноваги.

— А торт?

— Для критичних ситуацій.

Остап ледве стримував сміх.

Зоряна вже відкрито усміхалася.

І це було найкраще, що він бачив за останні місяці.

Останні кілометри дороги йшли вгору.

Все вище.

І вище.

Поки машина не виїхала на вершину великого пагорба.

— Ого... — тихо видихнула Ангеліна.

Попереду стояв будинок.

Великий.

Дерев'яний.

З панорамними вікнами майже на всю стіну.

З широкою терасою.

З балконами.

І таким краєвидом, від якого буквально перехоплювало подих.

Гори простягалися до самого горизонту.

Зелені хвилі лісів.

Сонячне світло.

Далекі вершини.

І тиша.

Абсолютна.

Ні сусідів.

Ні інших будинків.

Ні людей.

Лише вони.

І Карпати.

— Це... неймовірно... — прошепотіла Зоряна.

Вона навіть не помітила, як зробила кілька кроків уперед.

Наче боялася, що це зникне.

Остап дивився не на краєвид.

На неї.

На захоплення в її очах.

На усмішку.

І думав, що заради цього моменту вже варто було їхати.

Всередині будинок виявився ще красивішим.

Простора вітальня з каміном.

Величезні вікна.

Дерев'яні сходи на другий поверх.

Велика кухня.

І чотири окремі спальні.

— Все, я тут живу, — оголосила Ангеліна.

— Назавжди? — уточнив Віталій.

— Так.

— Твій батько буде проти.

— Це його проблеми.

Остап засміявся.

— Цікаво, хто перший буде готувати вечерю?

— Не я, — одразу сказала Ангеліна.

— Не я, — підтримала Зоряна.

Усі погляди повернулися до двох чоловіків.

— Ні, — сказав Віталій.

— Навіть не думайте, — додав Остап.

— Значить будемо голодні, — зробила висновок Ангеліна.

І вся компанія вибухнула сміхом.

Коли валізи були занесені до кімнат, усі ненадовго розійшлися.

Ангеліна вибрала кімнату з видом на захід сонця.

Зоряна — затишну спальню з маленьким балконом.

Остапу дісталася кімната навпроти.

Що його абсолютно влаштовувало.

А Віталій, перевіривши весь будинок і територію навколо, нарешті дозволив собі трохи розслабитися.

Він вийшов на терасу.

Сперся руками об дерев'яні перила.

Подивився на безкраї гори.

І вперше за довгий час відчув дивне відчуття спокою.

За спиною почулися кроки.

Ангеліна.

— Красиво?

— Дуже.

Вона стала поруч.

Їхні плечі майже торкалися одне одного.

— Тут навіть дихається інакше.

— Так.

На мить між ними запанувала тиша.

Не незручна.

Тепла.

Особлива.

А всередині будинку в цей час Зоряна стояла біля свого балкона і дивилася на гори.

І вперше за багато років думала не про те, від чого втекла.

А про те...що, можливо, життя тільки починає повертати їй щось хороше.