Дорога в гори

У будинку Науменків з самого ранку був хаос.

Ангеліна носилася по кімнаті між валізою, косметикою і одягом, одночасно розмовляючи по телефону із Зоряною.

— Ні, бери той светр!

Пауза.

— Зоряно, в Карпатах ввечері холодно!

Віталій стояв у дверях її кімнати зі схрещеними руками й мовчки спостерігав.

— Ти вже годину збираєшся.

— Бо я дівчина.

— Це не пояснення.

— Це стиль життя.

Він тихо фиркнув.

І одразу отримав у себе подушкою.

— Не смійся!

— Я навіть не починав.

Ангеліна закотила очі й повернулася до валізи.

А Віталій ловив себе на тому, що просто стоїть і дивиться на неї.

На її емоційність.
На цей хаос.
На живість.

І йому подобалось.

Небезпечно сильно.

— До речі, — раптом Ангеліна примружилась, — а ти взагалі щось собі взяв?

— Я зібрався за десять хвилин.

— Ти психопат.

— Зате організований.

— Ні. Психопат.

Він ледь усміхнувся.

І вона одразу зависла на цій усмішці.

Бо Богатиренко усміхався рідко.

А коли усміхався…

в неї всередині все плавилось.

Тим часом у квартирі Зоряни атмосфера була зовсім іншою.

Тиха.

Нервова.

Зоряна вже хвилин п’ятнадцять стояла біля дзеркала.

То збирала волосся.

То знову розпускала.

То вдягала худі.

То знімала.

— Я нікуди не поїду, — пробурмотіла сама собі.

І саме в цей момент задзвонив телефон.

Остап.

Вона кілька секунд дивилась на екран.

А потім все ж відповіла.

— Привіт…

— Паніка? — одразу спитав він.

Зоряна аж завмерла.

— Що?

— Я тебе вже трохи знаю.

Вона тихо видихнула.

— Трошки…

— Не хвилюйся.

Його голос був таким спокійним, теплим…

що їй одразу стало легше.

— Ми їдемо відпочивати, а не на допит.

Вона ледь усміхнулась.

— А якщо я все-таки передумаю?

— Тоді я піднімуся до тебе й особисто винесу в машину.

— Остапе!

Він засміявся.

І від цього сміху у Зоряни всередині стало світліше.

— Через двадцять хвилин будемо, — уже м’якше сказав він. — І, Зоряно…

Пауза.

— Я дуже хочу, щоб ти поїхала.

Серце знову зробило той дивний болючий удар.

— Добре… — тихо відповіла вона.

І після дзвінка вже не зняла той светр, який їй так сподобався.

Коли чорна машина зупинилась біля будинку Зоряни, Ангеліна буквально вискочила назовні.

— Зорянааа!

Вона одразу кинулась її обіймати.

Зоряна тихо засміялася.

І Остап, який саме вийшов із машини, на секунду просто завмер.

Бо вона була неймовірна.

Світлий светр.
Легкий макіяж.
Розпущене волосся.

І очі…

в яких уже не було тієї постійної приреченості.

Вона теж помітила його погляд.

І миттєво зніяковіла.

— Привіт, — тихо сказала.

— Привіт…

Господи.

Йому реально треба було вчитися нормально говорити поруч із нею.

— Ти дуже гарна, — вирвалося раніше, ніж він подумав.

Віталій за кермом одразу закотив очі.

Ангеліна тихо пирснула сміхом.

А Зоряна почервоніла настільки мило, що Остап мало не усміхнувся як дурень.

— Сідайте вже, закохані, — буркнув Віталій.

— Хто б говорив, — одразу кинула Ангеліна.

І тепер уже Віталій кинув на неї попереджувальний погляд.

Вона тільки переможно усміхнулась.

Дорога в Карпати минала дивно легко.

Ангеліна спочатку намагалася вмикати музику й співати.

Віталій страждав.

Остап сміявся.

Зоряна тихо ховала усмішку.

— Ангел, це неможливо слухати, — не витримав Віталій.

— Я творча особистість!

— Ти загроза для музичної індустрії.

— Зрадник.

І вона демонстративно образилась.

Рівно на хвилину.

Потім знову почала щось розповідати.

Про нову студію.
Про ідеї для фотосесій.
Про Карпати.

І Віталій слухав.

Навіть коли робив вигляд, що не слухає.

На задньому сидінні Остап із Зоряною говорили тихіше.

Спокійніше.

Вона вже не так стискала руки від хвилювання.

Іноді навіть сміялась.

А він ловив кожну цю емоцію так, ніби боявся пропустити.

У якийсь момент машина виїхала на гірську дорогу.

Попереду розгорнулися Карпати.

Великі. Зелені. Спокійні.

— Боже… — тихо видихнула Зоряна.

І в її голосі було стільки дитячого захвату, що Остап не стримався.

Подивився не на гори.

На неї.

Бо зараз найкрасивіше в цій машині сиділо поруч із ним.