Я боюсь

Остап приїхав увечері.

Без попередження.

Точніше — він написав Зоряні коротке:

“Я біля будинку. Можна?”

І тепер стояв під дверима з тією дивною тривогою, яку не міг пояснити навіть собі.

Двері відчинилися через кілька секунд.

Зоряна була в домашньому светрі, з трохи розпатланим волоссям і без жодної косметики.

І чомусь саме такою вона подобалась йому найбільше.

— Привіт, — тихо сказала вона.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Наче вже звикли до цієї дивної тиші між ними.

— Проходь, — м’яко сказала Зоряна.

В квартирі пахло чаєм і чимось солодким.

Домом.

Остап уже починав асоціювати це місце саме з таким відчуттям.

— Ангеліна казала про Карпати, — тихо почала Зоряна, поки ставила чайник. — Це жарт чи ви справді хочете їхати?

— Справді.

Вона одразу нервово усміхнулась.

— Я так і подумала…

Остап сперся плечем об кухонну арку й уважно дивився на неї.

На те, як вона мимоволі поправляє волосся зі сторони шраму.

Як ховає погляд.

Як хвилюється.

— Ти не хочеш? — м’яко спитав він.

Зоряна одразу замотала головою.

— Ні, я… хочу.

Пауза.

— Просто…

Вона замовкла.

І Остап уже починав вивчати ці її паузи.

В них завжди ховалося найболючіше.

— Просто що?

Зоряна опустила очі.

— Я давно нікуди не їздила.

— Це не проблема.

— Для мене проблема.

Її голос став тихішим.

— Я… не звикла до людей.

Пауза.

— До чужих поглядів.

У Остапа щось важко стиснулося всередині.

Він повільно підійшов ближче.

Не різко.

Щоб не налякати.

— Зоряно.

Вона підняла очі.

І він знову ледь не потонув у цій сумній ніжності.

— Там будуть тільки свої.

Пауза.

— Я. Ангеліна. Віталій.

Він усміхнувся ледь помітно.

— І гори, яким взагалі байдуже на людські шрами.

Вона тихо видихнула щось схоже на сміх.

Але в очах досі жила невпевненість.

— Я боюсь, що все зіпсую.

— Чим?

— Собою.

Це прозвучало так тихо…

так боляче…

що Остап не витримав.

Він зробив ще крок ближче.

— Послухай мене уважно.

Зоряна завмерла.

— Ти нічого не псуєш.

Пауза.

— Навпаки.

Його голос став ще м’якшим.

— Після твоєї появи всім навколо стало світліше.

Її очі одразу заблистіли.

— Остапе…

— Ні, серйозно.

Він дивився прямо на неї.

Чесно.

Відкрито.

— Ангеліна поруч із тобою оживає. Віталій вперше за довгий час виглядає спокійнішим.

Пауза.

— А я взагалі пропав.

І це вирвалося настільки щиро, що навіть він сам завмер.

Зоряна теж.

У квартирі стало дуже тихо.

Вона дивилась на нього широко розплющеними очима.

Наче не знала, що робити з цими словами.

А Остап раптом зрозумів:

вперше в житті йому байдуже, що він виглядає вразливим.

Бо це була правда.

— Ти мені дуже подобаєшся, Зоряно, — вже тихіше сказав він. — І я не хочу це приховувати.

У неї затремтіли вії.

— Але ти мене майже не знаєш…

— Хочу дізнатись.

Пауза.

— Якщо дозволиш.

Вона опустила погляд.

І кілька секунд мовчала так довго, що він уже подумав — переборщив.

А потім дуже тихо спитала:

— А тебе… не лякає мій шрам?

Остап видихнув.

Повільно.

І відповів без жодної секунди вагань:

— Мене лякає тільки те, що хтось змусив тебе думати, ніби через нього ти менш красива.

У Зоряни затремтіли губи.

І він уже реально боявся, що вона зараз заплаче.

Але вона раптом…

усміхнулась.

Маленько.

Невпевнено.

І так щиро, що в нього всередині все перевернулося.

— То… ти поїдеш? — тихо спитав Остап.

Зоряна ще кілька секунд дивилася на нього.

А потім ледь кивнула.

— Поїду.

І в той момент Остап зрозумів:

ця поїздка в Карпати вже стала для нього чимось набагато більшим,

ніж просто відпочинок.