Ідея, від якої неможливо відмовитись

Минуло кілька днів.

Після вибуху життя ніби повільно складалося назад по шматочках.

Ростислав посилив охорону.
Поліція працювала.
Стару студію вже майже повністю розчистили.

Ангеліна трималася.

І хоча іноді Віталій помічав, як вона мимоволі здригається від різких звуків, усміхатися вона не перестала.

Особливо поруч із ним.

— Ні. Тут занадто темно, — Ангеліна скривилась, виходячи з чергового приміщення.

Віталій зачинив за ними двері й мовчки пішов поруч.

— Ти так кажеш уже про п’ятий варіант.

— Бо вони жахливі.

— Вибаглива.

— Естетична.

Він тихо фиркнув.

Нова машина плавно рушила вулицею.

Ростислав після вибуху навіть слухати не захотів про старе авто й буквально наступного дня організував інше.

Чорне. Потужне. З тонованими вікнами.

«Щоб наступного разу навіть думати не сміли» — холодно сказав тоді він.

Ангеліна сиділа поруч і щось активно шукала в телефоні.

— О! А ось це місце гарне.

Вона показала екран Віталію.

Він коротко глянув.

— Ти навіть не читаєш площу приміщення.

— Я дивлюсь атмосферу.

— Господи…

Вона тихо засміялася.

І цей сміх досі діяв на нього небезпечно.

Надто.

— Ну що ти бурчиш постійно? — Ангеліна примружилась. — Тобі не йде образ злого охоронця.

— А який мені йде?

Вона замислилась.

Подивилась на нього довше, ніж треба.

І тихо сказала:

— Домашній.

Віталій мало не пропустив поворот.

В салоні зависла дивна тиша.

Тепла.

Небезпечна.

Він уже відкрив рот, щоб щось відповісти, коли телефон різко задзвонив через Bluetooth.

Остап.

— Ну що, живі? — одразу пролунав його голос.

— Поки так, — сухо відповів Віталій.

— Ангел теж поруч?

— Я все чую! — одразу обурилась вона.

— Чудово. Значить не треба передавати слухавку.

Віталій вже відчував: зараз буде щось підозріле.

І не помилився.

— У мене є пропозиція.

— Ні, — автоматично відповів Віталій.

— Ти навіть не чув.

— Мені вже страшно.

Ангеліна тихо засміялася.

— Кажи.

Остап зробив драматичну паузу.

— Карпати.

Тиша.

— Що? — одночасно перепитали Ангеліна і Віталій.

— Відпочинок.

— Ні, — ще раз сказав Віталій.

— Так, — одночасно сказала Ангеліна.

І вони одразу повернули голови одне до одного.

— Ангел.

— Віталію.

— Це погана ідея.

— Це прекрасна ідея!

В телефоні почувся сміх Остапа.

— Господи, ви як подружжя після десяти років шлюбу.

— Замовкни, — буркнув Віталій.

— Слухайте далі. Будиночок у Карпатах. Кілька днів. Тільки ми вчотирьох.

Пауза.

— Зоряна теж хоче поїхати.

І все.

Ангеліна вже загорілася ідеєю остаточно.

— Все. Ми їдемо.

— Ми нікуди не —

— Віталію.

Вона подивилась на нього тими очима, які вже давно стали його особистою слабкістю.

— Нам усім треба видихнути.

Пауза.

— Особливо після всього.

Він стиснув щелепу.

Бо вона мала рацію.

І це дратувало найбільше.

— Я не знаю…

— Та що тут знати? — не відставав Остап. — Свіже повітря, гори, спокій.

Потім додав вже тихіше:

— І Зоряна давно ніде нормально не відпочивала.

Віталій замовк.

Це був удар нижче пояса.

Бо для сестри він зробив би все.

Ангеліна одразу пом’якшала.

— Будь ласка…

І це «будь ласка» остаточно добило його.

Він важко видихнув.

— Ви нестерпні.

У телефоні Остап переможно засміявся.

— Це означає «так»?

Віталій прикрив очі рукою.

— Це означає, що я вже шкодую про своє життя.

— Значить їдемо! — радісно вигукнула Ангеліна.

І вперше за останні дні в її голосі було стільки щирого захвату, що Віталій зрозумів: можливо, ця поїздка справді потрібна їм усім.