Те, чого не можна хотіти

Квартира давно стихла.

Телевізор був вимкнений.
Світло — приглушене.

Тільки нічне місто за вікном кидало м’які відблиски на стіни.

Я сидів у вітальні на дивані, сперши голову на спинку, і дивився кудись у темряву.

Сон не йшов.

Після такого дня — не дивно.

Перед очима знову й знову спалахував вибух.

Перелякане обличчя Ангела.

Її тремтячі руки.

Істерика.

Страх у її очах.

Я стиснув щелепу.

Ні.

Не можна було допустити, щоб це повторилося.

Ніколи.

Я провів долонею по обличчю й уже хотів підвестися за водою, коли почув тихі кроки.

Одразу насторожився.

Автоматично.

Через секунду в коридорі з’явилася Ангеліна.

У великій домашній футболці Зоряни, з розпущеним волоссям і сонними очима.

Така домашня, ніжна…

що в мене на секунду збило дихання.

— Вибач, що потурбувала, — тихо сказала вона. — Я заснути не можу.

Пауза.

— Можна я тут посиджу?

Я мовчки кивнув.

Бо якби зараз відкрив рот —сказав би щось зайве.

Вона тихенько сіла поруч.

Не впритул.

Але достатньо близько, щоб я відчував тепло її тіла.

І це вже було небезпечно.

Дуже.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

Ангеліна підтягнула ноги до себе й дивилась у вікно.

Я — на неї.

Краєм ока.

Обережно.

Наче це було щось заборонене.

— Ти теж не спиш через сьогодні? — тихо спитала вона.

— Так.

Вона кивнула.

— Мені страшно закривати очі.

Ці слова вдарили кудись під ребра.

Я повільно видихнув.

— Тут ти в безпеці.

Вона повернула голову.

Подивилася на мене довго.

І так довірливо, що всередині все небезпечно стиснулося.

— Я знаю.

Тиша.

Ніч.

Тихе світло міста.

І вона поруч.

Надто поруч.

Через деякий час її голос став тихішим.

Соннішим.

Фрази — коротшими.

А потім я помітив, як Ангел повільно почала хилитися набік.

І за секунду її голова обережно опустилася мені на плече.

Я завмер.

Повністю.

Навіть дихати перестав нормально.

Вона заснула.

Тихо.

Довірливо.

Наче це було найприродніше місце у світі.

Моя рука сама стиснулася в кулак.

Бо Господи...як же сильно мені хотілося обійняти її зараз.

Притиснути ближче.

Поцілувати у волосся.

Сказати, що я нікому її не віддам.

Що більше ніхто не посміє її налякати.

Що я завжди буду поруч.

Я дивився на її сонне обличчя.

На довгі вії.

На губи, які вона трохи надула уві сні.

І серце просто повільно вбивало мене зсередини.

Бо це вже давно не було симпатією.

Я любив її.

По-справжньому.

Страшно.

Без шансів на порятунок.

І саме тому тримав дистанцію.

Бо мав бути її щитом.

А не чоловіком, через якого вона одного дня постраждає.

Але зараз…в цю тиху ніч…коли вона спала на моєму плечі, мені вперше захотілося бути не охоронцем.

Не людиною, яка завжди насторожі.

Не Богатиренком, який усе витримає.

А просто чоловіком, який має право любити свою дівчину відкрито.

Я обережно провів пальцями по її волоссю.

Ледь-ледь.

Щоб не розбудити.

І тихо видихнув у темряву:

— Що ж ти зі мною робиш, Ангел?..