Розмова, якої не чекали

У будинку було тихо.

Пізня ніч.

Світло горіло тільки на кухні.

Остап ще з порога зрозумів — батьки не сплять.

І чомусь від цього хвилювання стало ще більше.

Він повільно зняв куртку, кинув ключі на тумбу й уже хотів тихо пройти нагору, коли почув голос матері:

— Остапе?

Він усміхнувся сам до себе.

Не вийшло.

— На кухню йди, — додав уже Ростислав.

Остап важко видихнув.

— Почалося…

Мама сиділа за столом із чашкою чаю.

Ростислав — навпроти.

Серйозний.

Занадто серйозний.

Остап одразу зрозумів: вони хвилювалися за Ангеліну.

— Як вона? — перше, що спитала мама.

І в її голосі було стільки тривоги, що Остап одразу сів ближче.

— Краще.

Він м’яко кивнув.

— Вона залишилась у Зоряни.

Ростислав підняв очі.

— У сестри Богатиренка?

— Так.

Пауза.

— Їй там спокійніше.

Батько кілька секунд мовчав.

Потім коротко кивнув.

— Добре.

І Остап помітив:

Ростислав теж довіряє Віталію.

Може, навіть більше, ніж готовий визнавати.

Мама провела рукою по чашці.

— Бідна моя дівчинка…

Остап тихо усміхнувся.

— Вона вже сміялася сьогодні.

І це ніби трохи заспокоїло їх обох.

Пауза.

Тиша стала легшою.

І саме тоді Остап зрозумів: або зараз, або ніколи.

— Мамо… тату…

Ростислав одразу примружився.

— О, ні.

— Що «ні»?

— У тебе обличчя людини, яка зараз скаже щось проблемне.

Мама ледь усміхнулась.

— Ростиславе…

— Я серйозно.

Остап нервово видихнув.

— Та дайте договорити.

Він провів рукою по потилиці.

І вперше за довгий час реально не знав, як почати.

— Я… здається, закохався.

Тиша.

Повна.

Ростислав повільно відклав чашку.

Мама кліпнула кілька разів.

— Що?.. — тихо перепитала вона.

— Ну все, — видихнув батько. — Кінець світу.

— Тату!

— Ні, я просто намагаюсь усвідомити, що мій син добровільно прийшов говорити про почуття.

Мама тихо засміялася.

А Остап закотив очі.

— Ви жахливі.

— Ми щасливі, — лагідно поправила мама.

Потім уважно подивилася на нього.

— Це сестра Богатиренка?

Остап аж завмер.

— Ви звідки?

— Синку, — мама усміхнулась тепліше, — я твоя мама. Я все відчуваю і розумію.

Ростислав фиркнув.

— Там навіть сліпий би помітив.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Але потім батько раптом став серйознішим.

— Отже, Зоряна, так?

Остап кивнув.

І цього разу вже без усмішки сказав:

— Вона дуже хороша.

Пауза.

— І дуже поранена всередині.

Мама одразу пом’якшала поглядом.

— Ангеліна трохи розповіла…

Остап опустив очі.

— Вона пережила страшне.

Ростислав мовчав.

Уважно слухав.

— Але знаєте що найдивніше?

Він ледь усміхнувся.

— Вона все одно залишилась світлою людиною.

Тиша.

— Я таких майже не зустрічав.

Мама подивилася на нього так ніжно, що Остапу навіть стало ніяково.

— Ти вже дуже сильно в неї закохався, так?

Він видихнув.

І чесно відповів:

— Так.

Ростислав сперся ліктями об стіл.

Довго дивився на сина.

А потім несподівано тихо сказав:

— Тоді не нароби дурниць.

Остап здивовано підняв голову.

— В сенсі?

— Не поспішай.

Пауза.

— Такі дівчата або лікують душу… або ламають, якщо втратити.

Мама одразу невдоволено глянула на чоловіка.

— Ростиславе.

— А що? Я правду кажу.

Але Остап чомусь зрозумів: це було не застереження.

Це була турбота.

— Я не хочу її втрачати, — тихо сказав він.

І в кухні одразу стало дуже тихо.

Бо це вже були не просто симпатія чи захоплення.

Це було щось глибше.

Справжнє.

Ростислав повільно видихнув.

А потім раптом усміхнувся краєм губ.

— Ну все.

— Що?

— Тепер у нашій сім’ї двоє пропащих через Богатиренків.

— ТАТУ!

Мама вже відкрито засміялася.

А Остап раптом теж.

Вперше за цей страшний день…по-справжньому легко.