Дорога додому

Фільм давно закінчився.

Титри вже кілька хвилин мовчки бігли по екрану, але ніхто навіть не поспішав вимикати телевізор.

У квартирі панувала та дивна вечірня атмосфера, коли люди вже втомлені, розслаблені… і трохи ближчі одне до одного, ніж були зранку.

Ангеліна сиділа на підлозі, загорнувшись у плед.
Зоряна — поруч із нею, тримаючи в руках чашку чаю.

Віталій мовчки спостерігав за ними з крісла.

І Остап ловив себе на тому, що йому добре.

Просто добре.

Спокійно.

Наче він випадково потрапив у місце, про існування якого давно забув.

— Ну що, — нарешті підвівся він, — думаю, мені вже пора.

Ангеліна одразу невдоволено скривилась.

— Ти старий.

— А ти нахабна.

— Зате красива.

— Це сімейне, на жаль.

Зоряна тихо засміялася.

І Остап знову автоматично повернув голову на цей звук.

Чорт.

Вже рефлекс.

Віталій це помітив.

І тільки закотив очі.

— Ангел, — Остап глянув на сестру, — ти їдеш додому?

Вона одразу похитала головою.

— Ні.

— Ні?

— Я сьогодні тут залишусь.

Пауза.

— Мені так спокійніше.

Остап уважно подивився на неї.

І зрозумів — це не каприз.

Після того вибуху вона просто боялася залишатися сама в кімнаті.

Навіть у власному домі.

Він м’яко кивнув.

— Добре.

Перевів погляд на Віталія.

— Доглянеш за ними?

Той навіть не задумався.

— Звичайно.

І це прозвучало так впевнено, що Остап остаточно заспокоївся.

Бо знав: поки Віталій поруч — ніхто їх не скривдить.

Зоряна допомагала складати чашки, коли Остап уже взувався біля дверей.

Він кілька секунд просто дивився на неї.

Намагаючись запам’ятати цей вечір.

Її усмішку.
Тихий голос.
Те, як вона перестала постійно ховати обличчя.

— Дякую за вечір, — тихо сказав він.

Зоряна трохи розгублено підняла очі.

— Це тобі дякую… за смаколики.

— Значить, я тепер офіційний постачальник десертів?

Вона тихо засміялася.

— Можливо.

І від цього простого слова в нього всередині знову стало тепло.

Небезпечно тепло.

— Добраніч, Зоряно.

Пауза.

— Добраніч… Остапе.

Його ім’я в її голосі прозвучало так м’яко, що він ще довго буде це згадувати.

Дорога додому була тихою.

Місто вже майже спало.

А Остап їхав і не міг стерти усмішку з обличчя.

— Все… — тихо видихнув він сам до себе. — Це вже кінець.

Точніше — початок.

Бо він закохався.

По-справжньому.

Не захопився.
Не зацікавився.

Закохався.

І вперше в житті це не лякало.

Навпаки.

Він хотів про це говорити.

Хотів поділитися.

Настільки, що в голові раптом народилася абсолютно божевільна думка:

Сказати батькам.

Остап навіть коротко засміявся сам до себе.

— Господи, мені точно кінець…

Бо він ніколи не біг до батьків говорити про дівчат.

Ніколи.

А тут…хотілося.

І не тільки це.

Була ще одна думка.

Він міцніше стиснув кермо.

Я хочу відпочити з десь з Зоряною.

Остап видихнув.

Це рішення вже сиділо всередині.

Міцно.

Але поки що…він залишить його при собі.

До правильного моменту.