Чоловіча правда

— Ні, тільки не жахи! — одразу запротестувала Зоряна.

— Чому? — Ангеліна театрально здивувалася. — Це ж романтика.

— Це психіатрія.

— Ну тоді комедія.

— Або щось спокійне, — тихо запропонувала Зоряна.

— Ти занадто хороша для цього світу, — приречено видихнула Ангеліна.

Дівчата сиділи на підлозі біля дивана, перебираючи фільми на телевізорі, сперечаючись і сміючись.

Віталій спостерігав за ними кілька секунд.

І вперше за довгий час відчув дивне тепло.

Наче це все…правильно.

— Ми на балкон, — коротко кинув Остап.

— Тільки не бийтесь там, — не відриваючись від телевізора, сказала Ангеліна.

— Без гарантій, — буркнув Віталій.

Нічне повітря було прохолодним.

Тихим.

Місто внизу жило своїм життям, миготіло вогнями.

Остап сперся ліктями на перила балкона і кілька секунд мовчав.

Віталій стояв поруч.

Спокійний зовні.

Але занадто напружений всередині.

— Ну? — першим не витримав він. — Ти ж не просто так мене сюди витягнув.

Остап тихо хмикнув.

— Не просто так.

Пауза.

Він подивився вперед.

На місто.

І сказав прямо:

— Мені подобається Зоряна.

Віталій навіть не здивувався.

Тільки повільно кивнув.

— Я помітив.

— Ні. Не просто «подобається».

Пауза.

— Все серйозніше.

Віталій перевів на нього погляд.

Уважний.

Важкий.

— Остапе…

— Я знаю, — тихо перебив той. — Знаю, що вона вразлива. Знаю, через що пройшла.

Він провів рукою по потилиці.

— І саме тому я зараз говорю це тобі відкрито.

Тиша.

— Я не збираюся бавитися.

Віталій дивився довго.

Наче перевіряв.

Шукав брехню.

Але не знаходив.

— Ти дивишся на неї так, ніби вже все вирішив, — тихо сказав він.

Остап усміхнувся краєм губ.

— Саме так і є.

Пауза.

— А ще я би не був проти, якби ти нарешті перестав удавати з себе камінь і почав відкрито добиватися Ангела.

Віталій аж фиркнув.

— Господи…

— Що «господи»? Ви обоє дивитесь одне на одного так, що аж нудить.

— Дуже смішно.

— Ні, серйозно.

Остап повернувся до нього.

— Вона тебе любить.

Тиша.

Віталій одразу стиснув щелепу.

— Не треба.

— Треба.

— Остапе—

— А ти любиш її.

Цього разу Віталій не відповів.

Бо не міг.

І мовчання стало найчеснішою відповіддю.

Остап тихо видихнув.

— То чого ти чекаєш?

Віталій гірко усміхнувся.

— Я її охоронець.

— І?

— І її батько може мене закопати.

— Це вже деталі.

Віталій похитав головою.

А потім раптом тихо сказав:

— Я не планував прив’язуватись.

Пауза.

— Взагалі.

В його голосі було щось дуже втомлене зараз.

Справжнє.

Остап уважно подивився на нього.

— Чому саме ця робота?

Віталій мовчав кілька секунд.

Довше, ніж треба.

Потім сперся руками об перила балкона.

І відповів тихо:

— Через Зоряну.

Остап завмер.

— Що?

Віталій глянув кудись у темряву.

— Операція.

Пауза.

— Я хотів якнайшвидше назбирати гроші.

Його голос став глухішим.

— Хороша реконструкція коштує дуже дорого.

Тиша.

— А робота охоронця Науменка… високооплачувана.

Остап відчув, як щось важко стискається в грудях.

— Ти весь цей час…

— Так.

Віталій коротко кивнув.

— Я не міг дивитися, як вона ховається від світу.

Пауза.

— Вона заслуговує жити нормально.

Балкон затих.

Тільки шум міста десь унизу.

Остап дивився на нього зовсім інакше тепер.

Не просто як на охоронця сестри.

А як на чоловіка, який роками тягнув усе сам.

І не зламався.

— Віталію.

Той повернув голову.

І  Остап усміхнувся по-справжньому.

Спокійно.

— Я допоможу.

— В сенсі?

— З операцією.

Пауза.

— Я зроблю її сам.

Тиша.

Повна.

Віталій навіть не одразу зрозумів сказане.

— Що?..

Остап провів рукою по шиї.

— Моя перша освіта — пластична хірургія.

Віталій завмер.

— Ти серйозно?..

— Абсолютно.

Пауза.

— Я вже оцінив стан шкіри.

Шрам складний, але…

Він замовк на секунду.

— Я можу допомогти.

У Віталія ніби вибило повітря з грудей.

Він різко відвернувся.

Провів рукою по обличчю.

Бо це було…занадто.

Після років безсилля.

Після років пошуку грошей.

Після ночей, коли він чув, як сестра плаче у ванній, думаючи, що він не чує.

— Чому?.. — хрипко спитав він.

Остап відповів не одразу.

Подивився через скло балкона в квартиру.

Там Зоряна саме сперечалася з Ангеліною через фільм.

І сміялася.

— Бо вона заслуговує знову дивитися на себе без болю.

Пауза.

А потім тихіше:

— І тому що я вже не можу залишатися осторонь.

Віталій опустив голову.

І вперше за дуже довгий час у його очах з’явилося щось схоже на надію.