Дивне відчуття дому

Кухня наповнилася теплом.

Справжнім.

Не від чаю чи вечері.

Від людей.

Ангеліна з Зоряною метушилися біля столу, сперечаючись через тарілки, чай і те, чи треба різати торт зараз чи «для красивої подачі».

— Я фотограф, я знаю що таке естетика, — серйозно заявила Ангеліна.

— А я хочу їсти, — пирхнула Зоряна.

— Це дуже приземлено з твого боку.

— Зате чесно.

І вони засміялися.

Легко.

Ніби цього страшного дня взагалі не було.

Остап сидів на дивані неподалік разом із Віталієм і спостерігав за цим майже мовчки.

Точніше…милувався.

Бо інакше це не назвеш.

Віталій сидів трохи розвалившись у кріслі, але Остап бачив — той все одно контролює простір.

Звичка.

Небезпечна професійна звичка.

— Як Ангел? — тихо спитав Остап.

Віталій кинув погляд у бік кухні.

Саме в цей момент Ангеліна щось шепнула Зоряні, і та тихо засміялася.

— Краще.

Пауза.

— Але сьогодні її реально трусонуло.

Остап серйозно кивнув.

— Це нормально після такого.

— Нормально? — Віталій гірко всміхнувся. — Вибух під машиною — це тепер «нормально»?

— Ти зрозумів, про що я.

Тиша.

Віталій провів рукою по щелепі.

Втомлено.

— Я мав передбачити це.

— Не починай.

— Ні, Остапе, — тихо перебив він. — Це моя робота.

В його голосі було стільки внутрішньої злості на самого себе, що Остап одразу це відчув.

— Вона жива завдяки тобі, — спокійно сказав він.

Віталій нічого не відповів.

Але погляд трохи змінився.

Бо він чув це.

Просто поки не міг прийняти.

Пауза.

— Батько ваш зараз землю риє, — буркнув Віталій.

— Це ти ще його спокійним бачиш.

— Я помітив.

Остап тихо хмикнув.

— Якщо тато мовчить — це найгірше.

На кухні Ангеліна раптом обернулася до них.

— А ви двоє чого такі серйозні? Ми тут атмосферу створюємо взагалі-то.

— Ми чоловічі розмови ведемо, — кинув Остап.

— Ой, почалося, — закотила очі вона.

Зоряна тихо засміялася.

І Віталій автоматично повернув голову на цей звук.

Завмер.

Бо його сестра…розслабилася.

Справді.

Вона вже не сиділа скуто.

Не ховала постійно волоссям шрам.

Навіть рухалася інакше.

Вільніше.

І найбільше його вразило те, що поруч із Остапом вона не напружувалася.

Навпаки.

Наче вже звикала до нього.

До його голосу.
Погляду.
Присутності.

— Ти так дивишся, ніби зараз заплачеш, — тихо кинув Остап, не відводячи погляду від Зоряни.

Віталій фиркнув.

— Іди ти.

— Ні, серйозно.

Пауза.

— Ти радий.

Віталій сперся ліктями в коліна.

Подивився на сестру довше.

І тихо відповів:

— Дуже.

На кухні Зоряна саме щось пояснювала Ангеліні, активно жестикулюючи руками.

І раптом сама засміялася зі своєї ж історії.

Голосно.

Щиро.

Віталій аж завмер.

Остап це помітив.

— Давно такої її не бачив?

Віталій повільно похитав головою.

— Роками.

Тиша.

В його очах було стільки всього зараз:полегшення, біль, любов до сестри, вдячність…

І Остап раптом дуже чітко зрозумів: цей чоловік пережив разом із Зоряною її травму так само сильно.

Може навіть сильніше.

Бо не зміг захистити.

— Вона сильна, — тихо сказав Остап.

— Так.

— І красива.

Віталій повільно повернув до нього голову.

Дуже повільно.

— Остапе…

— Що?

— Я тебе зараз викину у вікно.

Остап тихо засміявся.

— Пізно.

— В сенсі?

Він перевів погляд назад на Зоряну.

І відповів чесно:

— Я вже пропав.

Тиша.

Віталій кілька секунд просто дивився на нього.

А потім несподівано…усміхнувся.

Втомлено. Ледь помітно.

— Дурень.

— Можливо.

На кухні Ангеліна раптом примружилася, дивлячись на них.

— Мені здається чи ви там почали подобатися один одному?

— Не псуй момент, — кинув Остап.

— Я все бачу.

— Це твоя головна проблема.

— А твоя — Зоряна.

Пауза.

І вся кухня завмерла на секунду.

Зоряна моментально почервоніла.

Остап ледь не вдавився повітрям.

А Віталій просто закрив очі рукою.

— Господи… — пробурмотів він.

Ангеліна переможно усміхнулася.

І саме в цей момент квартира стала схожою не на місце, де люди ховаються після страшного дня.

А на щось інше.

Тепле.

Майже сімейне.

І кожен із них це відчув.