Перший погляд наживо

Дзвінок у двері пролунав якось… надто голосно.

Зоряна аж здригнулася.

Ангеліна одразу це помітила.

— Гей, спокійно, — тихо сказала вона. — Це просто Остап.

Просто Остап.

Для Ангеліни — так.

А для Зоряни чомусь ні.

Вона сама не могла пояснити, чому так раптово почало калатати серце.

Може тому, що цей чоловік уже знав її історію.

Бачив фото.

Бачив шрам.

І все одно захотів приїхати.

Це лякало найбільше.

Віталій мовчки відкрив двері.

І Остап одразу зайшов у квартиру з пакетами в руках.

— Я приніс їжу голодним людям і тістечка людям з травмованою психікою.

— Тобто всім нам? — пирхнула Ангеліна.

— Саме так.

Він усміхнувся.

Легко.

По-домашньому.

І тільки потім його погляд піднявся.

На Зоряну.

Світ ніби на секунду стих.

Бо фото не підготували його до реальності.

Зовсім.

Вона була… ніжнішою.

Живішою.

І набагато красивішою, ніж він уявляв.

Навіть зі шрамом.

Ні.

Не «навіть».

Разом із ним.

Бо той не псував її.

Він просто був частиною історії, яку хотілося обережно взяти в долоні.

Зоряна теж дивилася на нього.

І губилася.

Бо Ангеліна мала рацію.

Він не дивився на неї так, як інші.

Без жалю.
Без шоку.
Без тієї незручної цікавості.

В його очах було щось інше.

Тепле.

Дуже.

І це чомусь вибило ґрунт з-під ніг сильніше, ніж будь-який осуд.

— Привіт, — першим тихо сказав Остап.

Зоряна ковтнула.

— П-привіт…

Ангеліна ледь стримала усмішку.

А Віталій поруч повільно схрестив руки на грудях.

Спостерігав.

Уважно.

— Я Остап, — сказав він, хоча це і так було очевидно.

І Зоряна раптом ледь усміхнулася.

— Я знаю.

Він тихо видихнув.

Наче ця маленька усмішка стала для нього нагородою.

— А я Зоряна, — додала вона вже трохи впевненіше.

— Я теж знаю.

Тепер уже Ангеліна ледь не засміялася.

Бо її брат — серйозний хірург, який спокійно оперує людей — зараз поводився як хлопець на першому побаченні.

І це було прекрасно.

Остап простягнув їй невеликий букет білих еустом.

— Це тобі.

Зоряна буквально завмерла.

— Мені?..

— Ну не Віталію ж.

— Ей, — фиркнув той із кухні.

Атмосфера миттєво стала легшою.

Зоряна дуже обережно взяла квіти.

Наче боялася пошкодити.

— Вони… дуже красиві…

— Не красивіші за тебе.

Тиша.

Повна.

Навіть Ангеліна шоковано повернула голову до брата.

Ого.

Зоряна різко опустила очі.

Щоки стали рожевими.

— Остап…

— Що? — він невинно знизав плечима. — Я лікар. У мене хороший зір.

Ангеліна тихо засміялася.

Віталій перевів погляд на неї.

І вони раптом мовчки зрозуміли одне одного.

Все.

Пропали обоє.

Остап уже дивився на Зоряну так, ніби навколо нікого більше не існувало.

А Зоряна…вперше за довгий час не намагалася сховати шрам волоссям.

І це Віталій помітив одразу.

Його груди стисло чимось дивним.

Полегшенням.

Вдячністю.

І ще якимось тихим страхом.

Бо він добре знав сестру.

І бачив: вона вже впустила цього чоловіка трохи ближче, ніж планувала.

— То… може чай? — невпевнено запропонувала Зоряна.

— Може, — одразу погодився Остап. — Бо я поки їхав, ледь не з’їв половину ваших тістечок.

— Брехня, — вставив Віталій.

— Наклеп.

— Ти відкривав коробку в машині.

— Це була перевірка якості.

Зоряна тихо засміялася.

І цей звук…змусив усіх у квартирі на секунду завмерти.

Бо сміялася вона щиро.

Легко.

Красиво.

Остап дивився на неї так,

ніби вже тоді зрозумів:

все.

Назад дороги нема.

Дякую, що читаєте! ❤️ Ваша підтримка — моє головне натхнення. Будь ласка, знайдіть хвилинку, щоб залишити коментар або поставити зірочку/вподобайку, якщо історія вам подобається. Мені надзвичайно важливо знати вашу думку!