Тихе місце

Не тією холодною тишею, яка тисне на голову.

А іншою.

М’якою.

Безпечною.

Тут пахло чаєм, ваніллю і чимось домашнім, майже забутим для Ангеліни.

Вона сиділа на кухні, загорнувшись у теплий плед, і дивилася, як Зоряна метушиться біля столу.

— Тобі ще чаю? — тихо спитала дівчина.

Ангеліна ледь усміхнулася.

— Якщо я вип’ю ще хоч чашку, то лусну.

— Це добре, — серйозно сказала Зоряна. — Значить ти вже не плачеш.

І Ангеліна раптом засміялася.

Тихо.

Але щиро.

Зоряна одразу розслабила плечі.

Наче чекала саме цього.

— От. Так краще.

Вона поставила перед нею тарілку з печивом і сіла навпроти.

Обережно.

Наче все ще боялася зробити щось не так.

Ангеліна дивилася на неї кілька секунд.

І серце стискалося.

Бо ця дівчина, яка сама пережила стільки болю… зараз витягувала з темряви її.

— Ти дуже добра, — тихо сказала Ангеліна.

Зоряна розгубилася.

— Я?..

— Так.

— Ні… це ти.

Ангеліна похитала головою.

— Зоряно, після того, що сталося сьогодні, я б, мабуть, з’їхала з глузду сама.

Пауза.

— А поруч із тобою мені чомусь спокійно.

У Зоряни потепліли очі.

І це було так щиро, що Ангеліна мало не розплакалася знову.

— Мені теж поруч із тобою спокійно, — тихо призналася вона.

Тиша.

Хороша.

Жива.

Віталій у цей час говорив по телефону в іншій кімнаті, залишаючи їх самих.

І Ангеліна була йому за це вдячна.

Бо зараз їй потрібне було саме це.

Просто… людське тепло.

— Ти дуже злякалася? — обережно спитала Зоряна.

Ангеліна опустила погляд у чашку.

— Дуже.

Голос зрадницьки затремтів.

— Я коли побачила машину… в мене ніби все всередині впало.

Пауза.

— Я вперше подумала, що можу реально померти.

Зоряна повільно накрила її руку своєю.

Теплою.

Трохи тремтячою.

— Але ти жива.

Ангеліна підняла очі.

І раптом зрозуміла: ці слова Зоряна говорить не тільки їй.

А й собі.

Після всього, що пережила.

— Жива, — тихо повторила Ангеліна.

І стиснула її пальці у відповідь.

Через деякий час атмосфера стала легшою.

Вони вже сиділи ближче одна до одної, переглядали старі фото в телефоні Ангеліни, навіть сміялися з невдалих кадрів.

І саме тоді Ангеліна згадала:

— До речі…

Зоряна підняла голову.

— Що?

Ангеліна усміхнулася трохи хитро.

— До нашої компанії скоро приєднається ще одна людина.

— Хто?..

— Мій брат.

Зоряна одразу напружилася.

Ангеліна це помітила миттєво.

— Гей, не бійся.

— Я не боюсь…

— Боїшся.

Зоряна опустила очі.

І це вже було відповіддю.

— Він хороший, — тихо сказала Ангеліна. — Справді.

Пауза.

— І ти йому сподобалась.

Секунда.

Зоряна різко підняла голову.

— Що?!

Ангеліна не втрималася і засміялася.

— Я ж бачу свого брата все життя. Він так ні на кого не дивився.

— Ангеліно…

Щоки Зоряни моментально порожевіли.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую.

Вона підсунулася ближче.

— Ти б бачила його обличчя, коли він побачив твої фото.

Зоряна одразу опустила руку до щоки.

І цей рух був настільки звичним, болючим… що Ангеліна мало не вилаяла себе.

— Гей, — тихо сказала вона. — Не ховайся.

Зоряна ковтнула.

— Він бачив шрам…

— І що?

Тиша.

— Люди завжди дивляться…

Ангеліна похитала головою.

— Остап — не «люди».

Пауза.

— Він лікар. І він дивився на тебе так… ніби бачив щось набагато важливіше.

У Зоряни затремтіли вії.

— Не кажи такого…

— Чому?

— Бо це звучить… небезпечно.

Ангеліна усміхнулася м’якше.

— Іноді хороші люди теж небезпечні.

І саме в цей момент у дверях почувся звук дверного дзвінка.

Віталій повернув голову.

— Схоже, ваш лікар приїхав.

І чомусь у цей момент обидві дівчини раптово занервували.