Дурна усмішка

Ніколи.

Але сьогодні…стояв посеред супермаркету з візком і виглядав, напевно, як повний ідіот.

Бо вже хвилин десять дивився на полицю з тістечками.

— Серйозно?.. — пробурмотів сам до себе.

Я ж не на побачення їду.

Просто…до людей.

До сестри.

До Віталія.

І до дівчини, про яку думаю останні кілька днів занадто часто.

Чорт.

Я потер перенісся.

Заспокойся.

Але всередині вже було те дивне хвилювання, якого я не пам’ятав дуже давно.

Мені тридцять.

Я хірург.

Людина, яка спокійно тримає серце в руках під час операції.

А зараз стою і думаю:

А які тістечка любить Зоряна?..

Я нервово усміхнувся.

— Це клініка.

Жінка поруч кинула на мене дивний погляд.

Я одразу зробив вигляд, що уважно читаю склад десертів.

У візку вже лежали:

фрукти, чай, кава, сік для Ангеліни, нормальна їжа для Віталія, який, судячи з усього, знову забув поїсти.

І ще…тістечка.

Багато тістечок.

Я дивився на них і не міг зрозуміти — це турбота чи діагноз.

Телефон завібрував.

Ангеліна.

— Ну? — одразу відповів я.

— Ти де?

На фоні чувся голос Зоряни.

Тихий.

І в мене всередині щось моментально тепліло.

— В магазині.

— Ти там магазин купуєш?

Я глянув на повний візок.

— Можливо.

Ангеліна тихо засміялася.

І вперше за сьогодні в її сміху майже не було страху.

Це радувало.

— Остапе…

Вона раптом стала тихішою.

— Дякую.

Я сперся рукою на ручку візка.

— За що?

— За ідею приїхати сюди.

Пауза.

— Мені справді легше.

Я мимоволі усміхнувся.

— Я ж лікар. Іноді буваю розумний.

— Іноді? — пирхнула вона.

— Не нахабній.

І тут на фоні почувся ще один голос.

Невпевнений.

Тихий.

— Він… приїде?..

Зоряна.

У мене серце реально пропустило удар.

Буквально.

Ангеліна, здається, спеціально не прибрала телефон.

— Приїде, — вже з усмішкою відповіла вона їй. — І везе купу смаколиків.

Кілька секунд тиші.

А потім дуже тихе:

— Добре…

І цього одного слова вистачило, щоб я усміхався як ненормальний посеред магазину.

— Остапе? — голос Ангеліни повернув мене до реальності.

— Що?

— Ти там живий?

— Не впевнений.

Вона засміялася вже голосніше.

— Їдь вже швидше, Ромео.

— Ангеліно…

— Все-все. Чекаємо.

Виклик завершився.

А я ще секунду дивився в телефон.

І тільки потім важко видихнув.

— Все. Приплив.

Я провів рукою по обличчю.

Бо це вже ставало небезпечним.

Надто швидко.

Надто сильно.

Але зупинятися…

чомусь не хотілося зовсім.

На касі я ще хвилину вагався біля квітів.

Ні.

Це занадто.

Я ж не божевільний.

Пройшов повз.

Зробив три кроки.

Повернувся.

— Та ну вас усіх…

Через п’ять хвилин виходив із магазину з пакетами і невеликим букетом білих еустом.

Ніжних.

Спокійних.

Чомусь мені здалося, що вони їй пасуватимуть.

І поки складав покупки в машину, вперше за дуже довгий час ловив себе на думці, що поспішаю не через обов’язок.

А тому що хочу її побачити.