Причина приїхати

Віталій.

— Ну? — одразу відповів я.

На тому кінці кілька секунд було тихо.

А потім:

— Їй краще.

Я повільно видихнув.

Нарешті.

— Паніка пройшла?

— Майже. Зоряна її відволікла.

І чомусь саме ці слова зачепили мене сильніше, ніж мали.

Зоряна її відволікла.

Я навіть усміхнувся краєм губ.

— Добре, — тихо сказав я.

Пауза.

— Дякую за ідею.

— Не дякуй, — автоматично відповів я.

Але в голові вже народжувалася інша думка.

Небезпечна.

Абсолютно ідіотська.

І я це розумів.

— Ви їли щось? — спитав раптом.

— Що?

— Їжу. Ви їли?

Віталій фиркнув.

— Остапе, ти серйозно?

— Так.

— Не думаю, що зараз це головна проблема.

— А я думаю — головна.

Пауза.

— Ангел після стресу треба щось солодке. Тобі — нормальна їжа. І взагалі…

Я замовк на секунду.

Бо зрозумів, що вже придумую виправдання на ходу.

Віталій підозріло затих.

— Ти хочеш приїхати?

Я провів рукою по шиї.

— Привезу щось перекусити.

Тиша.

Довга.

Потім дуже спокійне:

— Тільки не бреши мені.

Чорт.

Я тихо видихнув.

— Я не брешу.

— Частково.

Я усміхнувся сам до себе.

— Частково.

Пауза.

І тоді він сказав те, після чого приховувати щось уже не мало сенсу:

— Це через Зоряну?

Я сперся рукою об підвіконня.

Мовчав.

Надто довго.

І це вже було відповіддю.

— Остапе…

— Я сам не розумію, — чесно перебив я. — Але…

Я заплющив очі на секунду.

— Мене тягне до неї.

Тиша.

Я чекав чого завгодно.

Попередження.
Холоду.
Агресії.

Але Віталій тільки тихо видихнув.

Втомлено.

— Ти її не знаєш.

— Знаю.

— Ні. Не знаєш.

Пауза.

— Вона дуже крихка зараз.

Я стиснув щелепу.

— Я не збираюся її ламати.

— Всі так кажуть.

Це прозвучало тихо.

Але в цих словах було стільки старого болю, що я завмер.

— Я не «всі», — так само тихо відповів я.

Мовчання.

Довге.

Напружене.

А потім…

— Привозь свої смаколики, — буркнув він.

Я ледь усміхнувся.

— Це дозвіл?

— Це шанс для тебе не бігати за її номером, як псих.

Я завмер.

Повністю.

— Що?

Тиша.

А потім я буквально почув його усмішку по телефону.

— Думаєш, я не помітив?

Чорт.

— Я…

— Остапе.

Вперше за розмову голос Віталія став серйозним.

По-справжньому.

— Якщо ти зробиш їй боляче — я забуду, що ти брат Ангеліни.

Я не образився.

Бо на його місці сказав би те саме.

— Не зроблю, — тихо відповів я.

І вперше в житті ці слова прозвучали для мене так важливо.

Він мовчав кілька секунд.

Наче вирішував — вірити чи ні.

— Добре, — нарешті сказав він. — Тоді купуй свої дурні тістечка і приїжджай.

Виклик завершився.

А я ще кілька секунд стояв із телефоном у руці.

І усміхався.

Як ідіот.

Бо зараз…я справді збирався до неї.

Не на фото.

Не в думках.

А по-справжньому.