Туди, де тихо

Сирени.
Рації.
Чужі голоси.

Ангеліна сиділа на краю машини швидкої допомоги, загорнута в чиюсь куртку. Вона вже не плакала так сильно, але руки все одно тремтіли.

Ростислав говорив із поліцією.

Жорстко. Холодно.

Віталій стояв неподалік, не відходячи від неї далі ніж на кілька кроків.

І Остап бачив: вона досі на межі.

Її погляд постійно повертався до згорілої машини.

Наче мозок не міг перестати прокручувати:

А якби ми були всередині?..

Остап тихо видихнув.

Так не можна.

Як лікар він чудово знав — якщо залишити її тут ще довше, вона просто загрузне в паніці.

Він перевів погляд на Віталія.

Потім — на Ангеліну.

І раптом зрозумів.

— Віталію, — тихо покликав він.

Той одразу підійшов.

— Що?

Остап кивнув у бік Ангеліни.

— Їй треба звідси поїхати.

— Я знаю.

— Не додому.

Віталій нахмурився.

— Чому?

— Бо вдома вона буде сама зі своїми думками. А зараз їй не можна залишатися наодинці з цим.

Пауза.

— І що ти пропонуєш?

Остап подивився йому прямо в очі.

— Завези її до Зоряни.

Тиша.

Віталій завмер на секунду.

— Що?

— Вони добре спілкуються. Ангеліна поруч із нею заспокоюється.

Пауза.

— І Зоряна теж.

Віталій провів рукою по щелепі.

Думав.

— Не знаю, чи це хороша ідея після всього

— Саме після всього це хороша ідея, — спокійно перебив Остап. — Їй зараз потрібне не розслідування і не охорона.

Він глянув на сестру.

— Їй потрібно відчути, що світ ще може бути нормальним.

Тиша.

Віталій подивився на Ангеліну.

Вона сиділа, обійнявши себе руками, і виглядала такою маленькою… що всередині в нього знову піднялася лють.

Але Остап був правий.

— Я поговорю з нею, — тихо сказав він.

Він підійшов повільно.

Присів навпроти.

— Ангел.

Вона підняла очі.

Втомлені. Червоні.

— Мм?..

— Поїхали звідси.

Вона ледь кивнула.

— Додому?..

— Ні.

Пауза.

— До Зоряни.

На секунду в її погляді щось змінилося.

Ніби крізь страх пробилося світло.

— До… Зоряни?

Він кивнув.

— Якщо хочеш.

Ангеліна мовчала кілька секунд.

А потім тихо прошепотіла:

— Хочу…

І це було перше слово за останню годину, в якому не було паніки.

Віталій допоміг їй підвестися.

Вона одразу вчепилася в його руку.

Міцно.

Наче боялася відпустити.

І він не дозволив би.

Ніколи.

Ростислав помітив їх.

— Куди?

— Остап сказав їй треба змінити обстановку, — коротко відповів Віталій. — Я відвезу її до сестри.

Ростислав уважно подивився на дочку.

На те, як вона тримається за Віталія.

На її стан.

І повільно кивнув.

— Добре.

Пауза.

— Але телефонуй мені кожні двадцять хвилин.

— Зрозумів.

Всю дорогу Ангеліна мовчала.

Дивилася у вікно.

Але тепер вже не тремтіла так сильно.

Іноді її пальці стискали його руку сильніше.

І Віталій щоразу стискав у відповідь.

Без слів.

Коли вони піднялися до квартири, двері відкрила Зоряна.

І завмерла.

Бо одразу все зрозуміла.

— Боже… що сталося?..

Ангеліна подивилася на неї.

І раптом…знову ледь не заплакала.

Не від страху.

А від того, як тепло прозвучав цей голос.

— Можна я побуду у тебе?.. — тихо спитала вона.

Зоряна навіть не задумалася.

Одразу підійшла ближче.

І обійняла її.

Обережно.

— Звичайно можна.

І в той момент Ангеліна вперше за цей жахливий день відчула: тут їй спокійно.