Лють батька

Коротка фраза.

— Біля студії вибух. Ангеліна там.

І світ звузився.

Ростислав навіть не пам’ятав, як сів у машину.

Як кричав водію швидше.

Як стискав телефон так сильно, що аж побіліли пальці.

В голові билося тільки одне:

Моя дочка.

Все інше перестало існувати.

Коли він приїхав, територія вже миготіла синіми вогнями.

Поліція.
Пожежники.
Люди.

Занадто багато людей.

Він вийшов з машини так різко, що один із поліцейських одразу спробував його зупинити.

— Сюди не можНА

Ростислав навіть не подивився на нього.

Тільки один холодний погляд.

І чоловік сам відступив убік.

Бо таких очей бояться інстинктивно.

Ростислав пройшов вперед.

І завмер.

Машина.

Точніше те, що від неї залишилося.

Обгорілий метал.

Дим.

Запах гару.

Щось всередині нього повільно, страшно закипіло.

— Тату…

Він різко повернувся.

Ангеліна.

Жива.

Заплакана. Бліда.

І в обіймах Віталія.

На секунду світ знову почав рухатися.

Ростислав підійшов до доньки швидко.

— Ангел.

Вона одразу відпустила Віталія й кинулася до батька.

— Тату…

Її голос знову зламався.

Ростислав міцно обійняв її.

Дуже.

Так, ніби перевіряв — справжня. Жива. Тут.

Його рука лягла їй на потилицю.

— Тихо… тихо, дівчинко моя…

І тільки тепер він дозволив собі вдихнути.

Бо найстрашніше не сталося.

Поки що.

Він трохи відсторонив її.

Оглянув.

— Тебе зачепило?

Вона похитала головою.

— Н-ні…

— Точно?

— Так…

Він провів рукою по її щоці.

І в цей момент помітив, як вона тремтить.

По-справжньому.

Не від холоду.

Від страху.

І тоді в Ростиславі щось остаточно зламалося.

Він повільно повернув голову в бік студії.

Розбитої.

Потім — на машину.

І очі стали темними.

Небезпечними.

Такими, якими їх пам’ятали ще з тих часів, коли ім’я Ростислава Науменка вимовляли пошепки.

— Хто? — тихо спитав він.

Віталій стояв поруч.

Спокійний зовні.

Але Ростислав бачив — той теж на межі.

— Поки не знаємо, — коротко відповів він.

Ростислав подивився на нього.

Довго.

— Як це сталося?

— Студію рознесли до нашого приїзду. Машина вибухнула, коли ми були всередині.

Пауза.

— Тобто ціллю була вона.

Не запитання.

Факт.

Віталій кивнув.

Тиша.

Небезпечна.

Ростислав повільно провів язиком по внутрішній стороні щоки.

Стара звичка.

Погана.

Дуже погана.

— Всі камери, — холодно сказав він. — Всі записи. Всі телефони поруч.

Поліцейський неподалік щось почав говорити про процедури.

Ростислав навіть не дослухав.

— Мені байдуже до процедур.

Його голос був тихим.

Але від нього хололо всередині.

— Хтось вирішив полізти до моєї сім’ї.

Він подивився на машину.

І в очах уже не було нічого м’якого.

Тільки лють.

— Це була їхня остання помилка.

Ангеліна тихо схлипнула поруч.

І він одразу знову став батьком.

Повернувся до неї.

— Все, маленька. Я тут.

Вона вчепилася в його руку.

— Мені страшно…

Ростислав прикрив очі на секунду.

Бо це вбивало його найбільше.

Не вибух.

Не студія.

А те, що його дочка боїться.

Його Ангел.

Яку він усе життя намагався захистити від бруду цього світу.

І світ все одно дістався до неї.

Він обійняв її за плечі.

Подивився на Остапа, який саме підбігав до них.

Потім — на Віталія.

— І ще дещо, — тихо сказав Ростислав, дивлячись у вічі Віталію.

Пауза.

— Якщо через тебе з нею щось станеться…

Він не договорив.

Не потрібно було.

Віталій витримав його погляд.

— Не станеться.

І це прозвучало не як обіцянка.

А як клятва.

Ростислав повільно кивнув.

Бо вперше за довгий час…він комусь повірив.