Тримай мене

Сирени ще не було чути.
Поліція не приїхала.
Ростислав — теж.
Остап — десь у дорозі.
А навколо вже збиралися люди.
Хтось знімав на телефон.
Хтось шепотівся.
Хтось просто дивився на палаючу машину.
Ангеліна стояла нерухомо.
Наче її вимкнули.
В очах — тільки вогонь.
Віталій говорив із кимось по телефону коротко й різко. Координати. Ситуація. Безпека.
А потім обернувся.
І побачив її.
Бліду.
З порожнім поглядом.
— Ангеліно…
Вона не відреагувала.
Лише дивилася вперед.
На свою студію.
На машину.
На уламки життя, яке ще годину тому було нормальним.
— Ангел.
Він підійшов ближче.
І саме тоді вона різко вдихнула.
Наче тільки зараз почала дихати.
— Це… — голос затремтів. — Це ж могли бути ми…
Він мовчав.
Бо це була правда.
— Ми були всередині…
Її руки почали тремтіти.
Сильно.
Неконтрольовано.
— Якби ми вийшли раніше… — вона ковтнула повітря, — або якби я залишилася в машині…
— Ангеліно—
— Віталію, ми могли загинути!
І це зламало її.
Раптово.
Жорстко.
Сльози бризнули з очей, вона різко закрила обличчя руками і зігнулася навпіл, ніби від болю.
— Гей, гей… — він миттєво опинився поруч.
Вона задихалася.
Слова ламалися.
— Я… я не можу… Господи… це все через мене… через мене…
— Ні.
— Через мене! — майже закричала вона. — Вони ж прийшли за мною!
Він схопив її за плечі.
Міцно.
— Подивись на мене.
Вона похитала головою.
— Ангеліно, дивись на мене.
Його голос був твердим.
Командним.
Вона підняла очі.
Заплакані. Злякані.
І він відчув, як у грудях щось рветься.
— Ти жива, — чітко сказав він. — Чуєш мене? Ти жива.
Її губи затремтіли.
— Мені страшно…
І це було сказано так тихо…
як маленькою дівчинкою.
Не тією Ангеліною, яка грає, сміється, дратує його.
А справжньою.
Зламаною страхом.
Він не витримав.
Просто притягнув її до себе.
Міцно.
Однією рукою до потилиці, другою — до спини.
І вона вчепилася в нього миттєво.
Наче тільки цього й чекала.
— Тихо… тихо… я тут…
Вона тремтіла в його руках.
Сльози намочили його футболку.
— Я не хочу помирати… — задихаючись прошепотіла вона.
Він заплющив очі на секунду.
І відчув справжню лють.
Не контрольовану.
Темну.
Бо хтось змусив її сказати ці слова.
— Ти не помреш, — тихо, але жорстко сказав він. — Поки я поруч — ні.
Вона ще сильніше втиснулася в нього.
— Обіцяєш?..
Він провів долонею по її волоссю.
І відповів без жодного сумніву:
— Так.
Пауза.
Її істерика не зникла одразу.
Вона ще здригалася, ще плакала, ще хапалася за нього, ніби боялася, що якщо відпустить — усе знову впаде.
І Віталій дозволяв.
Тримав.
Заспокоював.
Не як охоронець.
Ні.
Занадто особисто.
— Дихай зі мною, — тихо сказав він біля її скроні. — Повільно.
Вдих.
Видих.
Вона намагалася.
Знову збивалася.
— Молодець… ще раз.
Його рука весь час була на її спині.
Тепла.
Надійна.
І поступово її дихання стало рівнішим.
Хоч сльози ще котилися.
— Моя студія… — прошепотіла вона.
— Відбудуємо.
— Вони все знищили…
— Я знаю.
Тиша.
— За що?..
І це питання було найстрашнішим.
Бо відповіді в них поки не було.
Вдалині вже почувся звук сирен.
Віталій підняв голову.
Приїхали.
Але він не поспішав відпускати її.
Бо зараз Ангеліна трималася тільки на ньому.
І він це відчував.
Кожним її вдихом.
Кожним тремтінням.
Кожною сльозою.
І всередині себе він уже прийняв рішення.
Той, хто це зробив…пошкодує.