Коли світ тріщить

Після обіду все виглядало… нормально.

Навіть занадто.

Ангеліна мовчки сиділа в машині, дивлячись у вікно.
Віталій — за кермом, як завжди зібраний.

— Ти сьогодні тихіша, — сказав він, не відводячи погляду від дороги.

— Думаю.

— Про що?

Вона ледь усміхнулася.

— Про те, що не все піддається контролю.

Пауза.

— Це ти про мене?

— І про тебе теж.

Він хмикнув.

— Це не новина.

Але всередині обох було якесь напруження.

Ледь відчутне.

Наче перед грозою.

Коли машина зупинилася біля фотостудії, Віталій не одразу вимкнув двигун.

Озирнувся.

Завмер.

— Щось не так, — тихо.

Ангеліна теж подивилася вперед.

І серце пропустило удар.

Двері були прочинені.

— Я ж їх закривала… — прошепотіла вона.

— Сиди тут.

— Ні.

Він різко повернувся до неї.

— Ангеліно—

— Я не буду сидіти в машині, поки там щось відбувається!

Пауза.

Він стиснув щелепу.

— Тоді йдеш за мною. Крок у крок. І ні слова.

— Добре.

Вони вийшли.

Двері студії скрипнули.

І…

світ зламався.

Все було знищене.

Світильники — розбиті.
Фон — порваний.
Техніка — розкидана, потрощена.

Наче тут пройшов ураган.

Ні.

Гірше.

Люди.

Ангеліна застигла на порозі.

— Ні… — ледве чутно.

Вона зробила крок вперед.

Ще один.

І раптом зупинилася.

Наче не вірила.

— Це… моя студія…

Її голос зірвався.

Віталій швидко оглянув приміщення.

— Не заходь далі.

— Віталію, це все—

— Я сказав — стій.

Його голос був іншим.

Холоднішим.

Небезпечнішим.

І саме в цей момент—

ГЛУХИЙ ВИБУХ.

Ззовні.

Стіни здригнулися.

Скло задзвеніло.

Ангеліна скрикнула.

— Що це було?!

Віталій уже був біля неї.

Різко схопив за руку.

— Назад!

Вони вибігли надвір.

І завмерли.

Їхня машина…

палала.

Вогонь піднімався вгору, чорний дим різав повітря.

Метал скручений.

Скло розлетілося.

— Господи… — прошепотіла Ангеліна.

Вона не могла відвести погляду.

— Це… наша машина…

Віталій уже не дивився на неї.

Він дивився навколо.

Швидко. Чітко. Холодно.

— Це було попередження, — сказав він тихо.

— Попередження? — вона різко повернулася до нього. — Це вже замах!

— Так.

Пауза.

І він подивився їй прямо в очі.

— І тепер все змінюється.

Тиша.

Ангеліна відчула, як по спині пробіг холод.

— Це через мене?..

Він не відповів одразу.

Але відповідь була в його погляді.

— Від сьогодні ти не залишаєшся одна ні на секунду.

— Я і так—

— Ні, — різко. — Це було раніше.

Пауза.

— Тепер — ні кроку без мене.

Його голос був не просто серйозний.

Він був… жорсткий.

Наче щось у ньому остаточно переключилося.

Ангеліна повільно кивнула.

І вперше за довгий час…

їй стало по-справжньому страшно.

Не за студію.

Не за речі.

А за те, що все це означає.

Віталій знову оглянув простір.

Стиснув щелепу.

— Вони знали, де ти будеш.

Тиша.

— І знали, на чому ти приїдеш.

Ангеліна ковтнула.

— Це тільки початок… так?

Він не відповів.

Але цього разу мовчання було гучнішим за будь-які слова.

Бо вони обоє вже зрозуміли:

хтось відкрив на них полювання.

І відтепер

це не гра.