Імпульс

Ранок був правильний.

Жорсткий. Чіткий. Зрозумілий.

Саме такий, який мені потрібен, коли в голові зайве.

Спортзал зустрів звичним запахом гуми і металу. Я вже розминався, коли зайшов Віталій.

Кивок. Без слів.

Ми давно перейшли той рівень, коли потрібні формальності.

— Працюємо? — коротко.

— Працюємо.

І ми почали.

Удар. Захист. Крок. Контрудар.

Все чітко. Без емоцій.

Я бив сильніше, ніж зазвичай.

Він — теж.

І я розумів чому.

Він випускав напругу.

Я — намагався втекти від думок.

Але ті, як на зло, поверталися.

Очі.
Усмішка.
Шрам.

Зоряна.

Я стиснув зуби і пішов у наступ різкіше.

— Зосередься, — спокійно кинув Віталій, блокуючи удар.

— Я зосереджений.

— Ні.

Він вдарив у відповідь.

Чітко. Вчасно.

Я пропустив.

— Чорт.

Він зробив крок назад.

— Що з тобою?

Я провів рукою по обличчю.

— Нічого.

Він подивився уважніше.

Але не став копати.

І за це я був вдячний.

— Ще раз, — коротко.

— Давай.

Ми продовжили.

Цього разу я вже тримався краще.

Більше в тілі. Менше в голові.

І на кілька хвилин…

мені вдалося забути.

— Я в душ, — сказав Віталій, кидаючи рушник на плече.

— Йди.

Він пішов.

Я залишився.

Сів на мати, переводячи подих.

Серце билося швидко.

Але не тільки через тренування.

Я знову повернувся думками туди.

До фото.

Чорт…

Я опустив голову.

І саме в цей момент почув вібрацію.

Телефон.

Віталія.

Я автоматично кинув погляд.

Не хотів.

Справді.

Але погляд сам зачепився.

Екран засвітився.

І…

я завмер.

Фото.

Молода дівчина.

Без шраму.

Ще зовсім юна.

Світла.

Жива.

І підпис:

Зоряна.

У грудях щось різко стиснулося.

Це вона…

І я вже не думав.

Ні секунди.

Ні про межі.
Ні про правильність.

Просто… діяв.

Взяв телефон.

Швидко.

Поки екран не згас.

Номер.

Я переписав його.

Механічно.

Чітко.

Наче робив це сотні разів.

І тільки коли відклав телефон назад…

зрозумів.

Що зробив.

Тиша.

Я дивився на свої руки.

Навіщо?

Відповіді не було.

Я не знав, що з цим робитиму.

Не знав, чи напишу.

Чи подзвоню.

Чи просто… залишу.

Але одне було ясно: я не зміг пройти повз.

Я підняв голову.

Подивився в бік душу.

Віталій нічого не чув.

Не бачив.

І це чомусь зробило все… гіршим.

Я провів рукою по потилиці.

— Ідіот…

Але навіть у цьому слові не було справжнього осуду.

Бо десь глибоко всередині

я вже знав: це не випадково.

І цей номер… ще зіграє свою роль.

Хоч я поки що і не розумів яку.