Те, що залишилося після погляду

Я не одразу пішов.

Сидів у себе в кабінеті, але не бачив нічого перед собою.

Ні паперів.
Ні тексту.
Ні роботи.

Перед очима були тільки її фото.

Зоряна.

Я навіть ім’я прокрутив кілька разів подумки.

Наче боявся забути.

Зо-ря-на.

І дивно…

воно їй пасувало.

Я провів рукою по обличчю, відкинувся на спинку крісла.

Що це було?

Я бачив десятки… ні, сотні облич.

Після аварій.
Після операцій.
Після того, як життя залишає на людині свої найгрубіші сліди.

І ніколи…

ніколи це не чіпляло так.

Так — я співчував.
Так — я робив свою роботу.

Але це було інакше.

Холодніше.

Професійніше.

А тут…

я дивився на фото і відчував, як щось всередині стискається.

Не від жалю.

Ні.

Жаль — це слабке слово.

Це було… ближче.

Наче ця історія торкнулася мене особисто.

Я підвівся.

Підійшов до вікна.

Темно.

Місто дихає ніччю.

А в голові — тільки вона.

Її очі.

На одному фото — трохи опущені. Наче боїться.
На іншому — вже підняті. Наче пробує.
А на третьому…

вона усміхається.

Ледь.

Але цього вистачає.

Чорт…

Я провів рукою по потилиці.

Чому саме це мене зачепило?

Не шрам.

Я бачив гірше.

Набагато.

І не боявся цього.

Не відвертався.

А тут…

я дивився на нього — і не бачив каліцтва.

Я бачив історію.

Біль.

І… силу.

Вона не ховалася на тих фото.

Оце було дивно.

Бо, за словами Ангеліни, вона роками не виходила з дому.

А тут…

вона є.

Справжня.

Наче тільки чекала, щоб її хтось… побачив правильно.

Я стиснув пальці.

І я хочу це побачити вживу.

Ця думка прийшла різко.

Чесно.

І я навіть не намагався її відштовхнути.

Я лікар.

Я міг би сказати, що це професійний інтерес.

Що я хочу допомогти.

Що хочу оцінити, чи можна щось виправити.

І частина мене дійсно цього хоче.

Але…

я не буду брехати собі.

Це не тільки про це.

Я знову побачив її усмішку.

На фото.

Таку обережну.

Наче вона сама не вірить, що має право на неї.

І мене це… зачепило.

Сильно.

Хто ти така, Зоряно…

Я тихо видихнув.

І раптом зрозумів ще одну річ.

Мені не байдуже.

І це найнебезпечніше.

Бо я не звик, щоб мені було не байдуже до незнайомої людини.

Тим більше — настільки.

Я звик тримати дистанцію.

Тримати контроль.

А тут…

один погляд на фото —
і щось у мені змістилося.

Я закрив очі на секунду.

Це просто емоція. Пройде.

Але навіть всередині себе я не повірив цим словам.

Бо відчуття було надто…

глибоке.

Наче це тільки початок.

Я відкрив очі.

Подивився на телефон.

Хотів написати Ангеліні.

Запитати ще щось.

Про неї.

Але не написав.

Поки що.

Бо знав:

якщо почну — не зупинюся.

Я тихо усміхнувся сам до себе.

— Оце ти вліз, Остапе…

І вперше за довгий час

мені було цікаво

не тільки лікувати людину.

А й… зрозуміти її.