Ще трохи часу

Фотостудія повільно поверталася до тиші.

Світло вимкнене наполовину. Камера вже лежала на столі. Повітря ще зберігало тепло того, що тут щойно сталося.

Зоряна сиділа на дивані, тримаючи телефон і знову переглядаючи фото.

І щоразу трохи усміхалася.

— Я не вірю, що це я, — тихо сказала вона.

Ангеліна сіла поруч.

— Повіриш. Просто не одразу.

Зоряна кивнула.

І це «кивнула» вже було іншим.

Впевненішим.

Віталій стояв біля дверей, спостерігаючи за ними.

І не втручався.

Бо зараз все було… правильно.

— Нам, мабуть, вже пора, — тихо сказав він.

Зоряна не одразу підняла голову.

— Так…

В її голосі з’явилася легка тінь жалю.

І Ангеліна це помітила.

Поглянула на Віталія.

Потім — знову на Зоряну.

І раптом сказала:

— Я поїду з вами.

Пауза.

Віталій підняв брову.

— Навіщо?

Вона ледь усміхнулася.

— Проведу Зоряну.

І додала, вже тихіше:

— І тебе.

Він зрозумів.

Але нічого не сказав.

Зоряна перевела погляд з одного на іншу.

І в її очах промайнуло щось тепле.

— Я не проти, — тихо.

Вони їхали разом.

Цього разу — інакше.

Без напруги.

Без тієї тиші, що тисне.

Зоряна сиділа позаду.

І вперше не ховалася.

Вона навіть сама почала говорити.

— А наступного разу… — обережно почала вона, — можна зробити інше світло?

Ангеліна повернулася до неї з посмішкою.

— Можна все.

— І… можливо… інший одяг?

— Ми підберемо, — легко.

Пауза.

— Я хочу спробувати ще, — тихо додала Зоряна.

Віталій стиснув кермо трохи сильніше.

Але це була хороша напруга.

Жива.

— Спробуєш, — сказав він.

І в його голосі було більше, ніж просто підтримка.

Гордість.

Коли вони під’їхали до будинку, Зоряна не поспішала виходити.

Подивилася на Ангеліну.

— Ти… напишеш мені?

Ангеліна ледь усміхнулася.

— Якщо ти дозволиш.

— Дозволю.

Пауза.

— І я теж напишу.

— Буду чекати.

Зоряна кивнула.

Подивилася на брата.

І вийшла.

Легко.

Не так, як раніше.

Віталій провів її поглядом, поки вона не зайшла в під’їзд.

І тільки тоді видихнув.

Глибоко.

Полегшено.

— Дякую, — тихо сказав він.

Ангеліна не одразу відповіла.

— Ти вже казав.

— Я повторю.

Вона повернулася до нього.

— Тоді я звикну.

— Я ж казав — це небезпечно.

Вона усміхнулася.

І ця усмішка була трохи… інша.

Тепліша.

Особистіша.

— Поїхали? — тихо.

— Поїхали.

Дорога була короткою.

Але водночас — ні.

Бо кожна хвилина поруч відчувалася сильніше.

Ніж мала б.

Вони мовчали.

Але це мовчання було наповнене.

Коли машина зупинилася біля її будинку, Ангеліна не відкривала двері.

Кілька секунд.

Потім ще.

— Ти спеціально поїхала з нами, — раптом сказав Віталій.

Не запитання.

Факт.

Вона подивилася на нього.

І не стала заперечувати.

— Так.

Пауза.

— Чому?

Вона зітхнула.

І сказала чесно:

— Бо хотіла ще трохи часу з тобою.

Тиша.

Він не відвів погляду.

І це було небезпечно.

— Це неправильно, — тихо сказав він.

— Знаю.

— І?

Вона ледь нахилилася ближче.

— Але мені байдуже.

Ці слова зависли між ними.

Як межа.

Яку хтось із них мав або перейти…

або відступити.

Віталій стиснув щелепу.

— Ангеліно…

— Не треба, — тихо перебила вона. — Не зараз.

Пауза.

— Просто… побудь зі мною ще хвилину.

І цього разу він не зміг відмовити.

Бо сам цього хотів.

Більше, ніж мав право.