Дзвінок, що змінює

Ранок у студії починався повільно.

Ангеліна стояла біля дзеркала, поправляючи волосся, коли на столі задзвонив телефон.

Віталія.

Вона на секунду завмерла.

Рано… щось сталося?

Взяла слухавку.

— Алло?

Кілька секунд — тиша.

А потім знайомий, але трохи невпевнений голос:

— Привіт… це я.

Ангеліна одразу усміхнулася.

— Зоряно?

— Так…

І в цьому «так» було стільки хвилювання, що Ангеліна мимоволі пом’якшала ще більше.

— Я рада тебе чути.

Пауза.

— Я не розбудила?

— Ні, я вже в студії.

— Добре…

Тиша.

Ангеліна не поспішала.

Вона вже знала — Зоряні треба час.

— Я хотіла спитати… — тихо почала та.

— Я слухаю.

— Коли можна приїхати знову?

Це питання прозвучало обережно.

Але впевненіше, ніж раніше.

Ангеліна навіть не приховала радості в голосі:

— Коли захочеш.

Пауза.

— Справді?

— Справді.

Тиша стала теплішою.

— Можна… сьогодні?

Ангеліна ледь засміялася.

— Можна.

— Ближче до обіду?

— Ідеально.

Кілька секунд мовчання.

А потім — ще тихіше:

— І… я думала…

Ангеліна завмерла.

— Про що?

— Можливо… — Зоряна ковтнула, — я теж хочу спробувати.

Пауза.

— В сенсі?

— Бути… перед камерою.

Ці слова прозвучали, як маленький подвиг.

І вони ним були.

Ангеліна закрила очі на секунду.

Щоб не перебити цей момент своїми емоціями.

— Я буду поруч, — дуже м’яко сказала вона. — Ми зробимо все так, як ти захочеш.

Тиша.

— Я боюся, — чесно.

— І це нормально.

— Якщо я передумаю…

— Ти зможеш зупинитися в будь-який момент.

Пауза.

І ще тихіше:

— Ніхто не буде дивитися?

— Тільки я… і Віталій.

— Добре.

Це «добре» вже звучало інакше.

Сильніше.

— Тоді я приїду, — сказала Зоряна.

— Я буду чекати.

Коли виклик завершився, Ангеліна ще кілька секунд тримала телефон у руці.

А потім тихо видихнула.

— Вона готова…

І в її голосі було більше, ніж просто радість.

Гордість.

Ніжність.

І трохи хвилювання.

Бо сьогодні…

буде ще один крок.

Не просто у світ фотографії.

А у світ, де можна знову дозволити собі бути видимою.