Світло в очах

Вони не помітили, як пройшов час.

Кадр за кадром.
Сміх між підказками.
Тихі слова, які поступово ставали впевненішими.

Зоряна вже не тримала камеру, як щось чуже.

Вона тримала її… як інструмент.

Як можливість.

— Стривай, не рухайся, — сказала вона раптом Віталію, трохи нахилившись. — Світло тут… гарне.

Ангеліна ледь усміхнулася, спостерігаючи збоку.

Вона більше не підказувала кожен крок.

Бо це вже не було потрібно.

Клік.

— Є, — тихо видихнула Зоряна.

І в цьому «є» було стільки радості, що навіть Віталій на мить затримав на ній погляд.

Інша.

Вона була іншою.

Плечі розправлені.
Рухи живі.
Очі… світилися.

— Ти бачиш? — тихо запитала Ангеліна, підійшовши ближче.

Зоряна кивнула, не відриваючи погляду від екрана.

— Я… не думала, що це так.

— Як?

Вона трохи замислилася.

— Що я зможу не думати про себе.

Тиша.

Ангеліна подивилася на неї уважно.

— А про що ти думала?

— Про нього, — тихо відповіла Зоряна і кивнула на Віталія. — Про світло. Про кадр.

Пауза.

— І мені було… спокійно.

Це слово прозвучало особливо.

Бо для неї це було не просто слово.

Це було відкриття.

Віталій мовчав.

Але в його погляді було більше, ніж будь-які слова.

Коли вони почали збиратися, в студії вже панувала інша атмосфера.

Не напружена.
Не обережна.

Жива.

Зоряна обережно поклала камеру на стіл.

Провела рукою по волоссю.

І навіть не поспішала знову сховатися.

— Дякую… — тихо сказала вона.

Ангеліна підійшла ближче.

— За що?

— За те, що… — вона запнулася, — не дивилася на мене, як на проблему.

Ангеліна ледь усміхнулася.

— Ти не проблема.

Тиша.

— Ти цікава.

Зоряна підняла на неї очі.

І знову — ця маленька, але щира усмішка.

— Я давно цього не чула.

Пауза.

Віталій взяв куртку.

— Пора.

Зоряна кивнула.

Але перед тим, як піти, зупинилася.

Поглянула на студію ще раз.

Наче хотіла запам’ятати.

— Можна… — тихо почала вона, — я ще прийду?

Ангеліна не стримала усмішки.

— Я якраз хотіла це сказати.

Пауза.

— Приїжджай, коли захочеш.

— Справді?

— Справді.

Вона зробила крок ближче.

— І наступного разу… можемо спробувати щось нове.

Зоряна ледь нахилила голову.

— Наприклад?

Ангеліна усміхнулася трохи хитріше.

— Може, ти дозволиш зробити фото і тобі.

Зоряна завмерла на секунду.

Але цього разу не від страху.

А від думки.

Нової.

Незвичної.

— Я… подумаю, — тихо.

— Ідеально.

Віталій відкрив двері.

Зоряна ще раз глянула на Ангеліну.

— До зустрічі.

— До зустрічі, Зоряно.

І коли двері зачинилися, Ангеліна залишилася стояти посеред студії.

Трохи втомлена.

Але щаслива.

Бо сьогодні сталося щось важливе.

Дуже.

А десь поруч Віталій ішов поруч із сестрою.

І вперше за довгий час не боявся за неї.

Бо в її очах з’явилося світло.

Яке вже не так легко згасити.