Перший крок назустріч

Ранок почався тихіше, ніж зазвичай.

Ангеліна стояла біля вікна у своїй фотостудії, тримаючи в руках чашку кави. Світло м’яко падало на підлогу, на декорації, на порожній простір, який сьогодні мав стати чимось більшим, ніж просто місцем для зйомок.

Сьогодні тут мав з’явитися хтось, для кого цей світ — чужий.

Вона глибоко вдихнула.

— Не зіпсуй це, — прошепотіла сама собі.

Двері відчинилися.

Віталій зайшов, як завжди — спокійний, зібраний, уважний.

— Ранок.

— Ранок, — відповіла вона, обернувшись.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Після вчорашнього між ними залишилося щось нове.

Менш різке.

Більш… справжнє.

— Ти подумав? — тихо запитала вона.

— Так.

Пауза.

— І?

— Вона боїться.

— Я знаю.

— І не любить нових людей.

— Я теж знаю.

Він уважно подивився на неї.

— Ти впевнена?

Ангеліна поставила чашку.

Зробила крок ближче.

— Ні.

Чесно.

— Але я хочу спробувати.

Тиша.

Він кілька секунд мовчав.

А потім дістав телефон.

— Говори.

Вона здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Поки я не передумав.

Вона ледь усміхнулася.

І взяла телефон.

На екрані — ім’я: «Зоряна».

Серце трохи прискорилося.

Спокійно. Ти вмієш говорити з людьми.

Вона натиснула виклик.

Гудки.

Один.
Другий.

— Алло?.. — тихий, обережний голос.

Ангеліна на секунду завмерла.

Це не той голос, який вона очікувала.

Тихіший.

Крихкіший.

— Привіт… — м’якше, ніж зазвичай. — Це Ангеліна.

Пауза.

— Я знаю, — тихо відповіла Зоряна.

Ангеліна на мить здивувалася.

— Віталій казав?

— Так.

Коротка тиша.

— Я… — Ангеліна ковтнула, підбираючи слова. — Я не буду довго говорити. Просто скажу прямо.

Віталій стояв поруч.

Мовчки.

Але дуже уважно.

— Я хочу з тобою познайомитися, — сказала вона.

Пауза.

Довша.

— Навіщо?.. — тихо.

І в цьому питанні було все.

Страх. Недовіра. Втома.

Ангеліна заплющила очі на секунду.

І сказала правду:

— Бо мені здається, ти дуже сильна.

Тиша.

— Ти мене навіть не бачила, — тихіше відповіла Зоряна.

— І саме тому хочу.

Пауза.

— Я не буду тебе змушувати ні до чого, — додала Ангеліна. — Просто… приходь до мене в студію.

Зоряна мовчала.

— Там будемо тільки ми троє, — швидко додала вона. — Я, ти і Віталій. Нікого більше. Ніяких людей. Ніякого тиску.

Тиша.

— Я не люблю… коли на мене дивляться, — ледве чутно.

Ангеліна м’яко усміхнулася, хоча Зоряна цього не бачила.

— Тоді ми зробимо так, щоб ти сама вирішувала, коли і як на тебе дивляться.

Пауза.

Довга.

— Я не обіцяю… — нарешті сказала Зоряна.

— І не треба.

— Я подумаю.

— Це вже багато.

Тиша стала трохи теплішою.

— Добре… — тихо сказала Зоряна. — Я напишу.

— Я буду чекати.

Виклик завершився.

Ангеліна повільно опустила телефон.

І тільки тоді видихнула.

— Ну? — тихо.

Віталій дивився на неї уважно.

Довго.

— Ти не тиснула.

— Я вчуся, — ледь усміхнулася вона.

Пауза.

— Вона подумає, — сказав він.

— Це вже крок.

Він кивнув.

І вперше за весь час у його погляді з’явилося щось схоже на… вдячність.

Ангеліна повернулася до студії.

Поглянула на світло. На простір.

І тихо сказала:

— Значить, готуємося.

Бо іноді найважчий крок —
це просто сказати: «приходь».

І чекати.