Перший крок

Ніч не закінчувалася.

Годинник тихо відраховував секунди, нічник кидав м’яке світло на стіни, а я лежала, втупившись у стелю.

Спати не хотілося.

Думки не відпускали.

Але цього разу — не про нього.

Про неї.

Зоряна.

Я перевернулася на бік, підтягнула ковдру ближче.

Перед очима стояв образ, якого я навіть не бачила.

Дівчина, яка не виходить з дому.
Яку зламали.
Яку світ налякав настільки, що вона від нього сховалася.

Я тихо видихнула.

— І що мені з цим робити?..

Я ніколи не боялася людей.

Я вмію з ними працювати. Говорити. Відчувати.

Але тут…

Це не фотосесія.
Не клієнт.
Не гра.

Це — жива рана.

І я не маю права зробити гірше.

Я сіла в ліжку.

Провела рукою по волоссю.

— Добре… думай.

Перше правило — не лізти.

Друге — не тиснути.

Третє…

Бути чесною.

Я скривилася.

— Чудово. Це якраз те, що я «обожнюю».

Я встала, підійшла до вікна.

Ніч була тиха. Порожня.

І раптом стало зрозуміло:

Я не можу прийти до неї як «подруга Віталія».

Не можу як «рятівниця».

І точно не як «жаліслива дурепа».

Я сперлася лобом об скло.

— Вона мене не прийме…

І це нормально.

Я б теж не прийняла.

Пауза.

І тут думка прийшла сама.

Тихо.

Просто.

— Фотостудія…

Я відступила від вікна.

Очі трохи загорілися.

— Я можу запросити її… не як гостю.

А як модель.

Я повільно усміхнулася.

— Не лікувати. Не «допомагати».

А показати їй…

Що вона може бути красивою.

Що на неї можна дивитися — не зі страхом.

А з захопленням.

Я завмерла.

А якщо вона відмовиться?

Логічно.

Швидше за все — так.

Я видихнула.

— Тоді я просто не здамся з першого разу.

Але…

Без тиску.

Без нав’язування.

Тільки якщо вона сама зробить крок.

Я знову сіла на ліжко.

І вперше за ніч усміхнулася щиро.

— Віталію, ти навіть не уявляєш, у що мене втягнув…

Я лягла назад.

Заплющила очі.

І цього разу думки були інші.

Спокійніші.

Чіткіші.

Я не знаю, чи в мене вийде.

Не знаю, чи вона мене прийме.

Але знаю одне:

Я хочу спробувати.

Не заради нього.

Не тільки.

А заради неї.

І, можливо…

Трохи — заради себе.

Бо, здається, ми обидві ховаємося.

Просто по-різному.

І, можливо, настав час вийти.

Хоча б на крок.