Без маски

Він дочекався, поки вона зайде в кімнату.

Поки зніме туфлі.
Поки сяде на край ліжка.
Поки тиша знову стане такою, як між близькими — без зайвих свідків.

Остап тихо постукав.

— Можна?

— Ти вже тут, — буркнула вона.

Він усміхнувся і зайшов.

Кімната була напівтемна. Нічник вже світився — як завжди.

Значить, не все втрачено.

— Сядеш чи будеш стояти, як на допиті? — кинула вона, не піднімаючи очей.

Він сів навпроти. Спокійно.

— Я не поліція.

— Та ну? А звучиш так само.

Пауза.

Він не поспішав.

— Що з тобою відбувається, Ангеліно?

Тиша.

Вона зітхнула.

— Нічого.

— Не бреши.

Вона підняла на нього погляд.

— Я не брешу.

— Ти п’єш у клубі сама, скидаєш дзвінки і кажеш, що поїдеш додому з охоронцем.

Пауза.

— Це «нічого»?

Вона відвела очі.

— Я просто… відпочивала.

— Ні.

Тихо.

Але впевнено.

— Ти тікала.

Вона різко глянула на нього.

— Від чого?

Остап нахилився трохи вперед.

— Оце ти мені скажи.

Тиша.

Довга.

Вона стиснула пальці, дивлячись у підлогу.

І вперше за весь вечір її голос став… не впевненим.

— Я не знаю.

Він не перебивав.

Не тиснув.

Просто чекав.

І це спрацювало.

— Мені з ним… інакше, — тихо сказала вона.

— З ким?

Вона кинула на нього погляд.

— Не прикидайся.

Він ледь усміхнувся.

— Добре. З Віталієм.

Пауза.

— І що саме «інакше»?

Вона задумалася.

Серйозно.

— Він не ведеться, — нарешті. — Не дивиться, як всі. Не грає.

— І це тебе бісить?

— Спочатку — так, — чесно.

— А зараз?

Вона ковтнула.

— А зараз… мені це подобається.

Остап кивнув.

Наче щось підтвердив для себе.

— І це проблема?

Вона різко видихнула.

— Я не знаю, як себе з ним поводити.

Пауза.

— Я завжди знаю, що робити. Завжди. А з ним — ні.

Він дивився уважно.

— Ти боїшся.

Вона одразу заперечила:

— Ні.

І одразу ж тихіше:

— Можливо.

Тиша.

— Чого саме?

Вона довго мовчала.

А потім сказала:

— Що це не гра.

Ці слова зависли в повітрі.

Остап відкинувся на спинку стільця.

— І?

— І що якщо це не гра… — вона підняла на нього очі, — то я можу програти.

— Ти не на змаганнях.

— Для мене це завжди змагання, — гірко всміхнулася вона.

Він похитав головою.

— З ним — ні.

Пауза.

Вона мовчала.

— Він не той, кого ти «виграєш», — спокійно додав Остап. — І не той, кого варто ламати.

— Я його не ламаю.

— Поки що — ні.

Вона образливо зітхнула.

— Ти на його боці?

— Я на твоєму, — спокійно. — Саме тому і кажу.

Тиша.

Вона знову опустила погляд.

— Я сьогодні думала, що в нього є дівчина.

— І?

— І мені це не сподобалося.

Просто.

Чесно.

Остап усміхнувся куточком губ.

— Ревнощі — це вже серйозно.

— Не починай.

— Я не жартую.

Вона провела рукою по волоссю.

— Я не хочу знову… — почала і замовкла.

Він нахилився трохи ближче.

— Знову що?

Вона закрила очі на секунду.

— Прив’язуватися.

Тиша стала м’якою.

І дуже особистою.

Остап повільно кивнув.

— Це нормально.

— Це небезпечно, — тихо.

— Жити взагалі небезпечно.

Вона ледь усміхнулася.

— Дякую, лікарю, за глибоку думку.

— Завжди будь ласка.

Пауза.

Він подивився на неї серйозніше.

— Хочеш пораду?

— Ну давай.

— Не грай з ним.

Вона підняла брову.

— А що робити?

Він трохи подумав.

— Спробуй вперше бути собою.

Тиша.

— Без маски?

— Так.

Вона повільно видихнула.

— Це складніше, ніж здається.

— Знаю.

Він підвівся.

— Але ти впораєшся.

Вона подивилася на нього.

І вперше за весь вечір її погляд став спокійнішим.

— Дякую.

— Завжди.

Він уже був біля дверей, коли вона тихо додала:

— Остап…

Він обернувся.

— Я не хочу його втратити.

Пауза.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді не біжи від нього.

І вийшов.

А вона залишилася в кімнаті.

З думками.

І з відчуттям, що вперше в житті їй доведеться грати не роль.

А себе.