Відповідь, яку не можна відкладати

Нічний клуб гудів.

Світло різало очі, музика била в груди, люди рухались занадто близько одне до одного.

Віталій зайшов всередину — і світ ніби звузився.

Він не слухав музику.
Не дивився на натовп.

Він шукав її.

І знайшов одразу.

Ангеліна сиділа за барною стійкою.

Келих у руці. Волосся розпущене. Очі блищать — не від щастя.

Навколо неї — троє чоловіків. Надто близько. Надто впевнено. Надто зацікавлено.

Один нахилився до неї, щось говорив.

І вона… не відштовхувала.

Щось всередині Віталія різко стиснулося.

Ревність піднялася миттєво. Грубо. Жорстко.

Небезпечно.

Його кроки стали повільнішими.

Контроль.

Тільки контроль.

Бо якщо він зараз дасть волю емоціям — тут буде не розмова.

Тут буде бійка.

А він не має права.

Він підійшов ззаду.

— Відійшли.

Тихо.

Але так, що почули всі.

Чоловіки обернулися.

Один усміхнувся криво.

— А ти хто такий?

Віталій навіть не подивився на нього.

Його погляд був лише на ній.

— Ангеліно. Йдемо.

Вона повільно підняла голову.

І коли побачила його — усміхнулася.

Не так, як завжди.

Інакше.

— А ось і мій охоронець… — протягнула вона.

Один із чоловіків тихо засміявся.

— О, так це твій?

Цього вистачило.

Віталій перевів на нього погляд.

І цього погляду було достатньо, щоб той замовк.

— Відійшли, — повторив він спокійно.

Цього разу — без варіантів.

Вони відступили.

Не тому що захотіли.

А тому що зрозуміли.

Цей — не той, з ким варто жартувати.

Коли вони відійшли, Віталій зробив крок ближче.

— Вставай.

— Ні, — легко сказала вона і зробила ковток.

Його щелепа стиснулася.

— Ангеліно.

— Я сказала — ні.

Вона повернулася до нього всім корпусом.

І її очі раптом стали дуже серйозними.

— Спочатку відповідь.

Пауза.

— Яка?

— Хто така Зоряна?

І ось воно.

Те, що вибухало в ній весь цей час.

— Дівчина? — тихо.
— Дружина?
— Хто вона для тебе?

Музика навколо не зникла.

Але між ними стало тихо.

Небезпечно тихо.

— Я нікуди з тобою не піду, — додала вона, дивлячись прямо в очі, — поки не отримаю відповідь.

Він дивився на неї кілька секунд.

І бачив не п’яну дівчину.

А ту саму.

Без маски.

З болем.

З ревністю.

Зі страхом.

Він видихнув повільно.

— Вона моя сестра.

Тиша.

Ангеліна завмерла.

— Що…?

— Зоряна — моя молодша сестра.

Її пальці повільно стиснули келих.

— Я працюю тут, щоб оплатити їй операцію.

Музика знову стала чутною.

Але тепер вона була десь далеко.

— Операцію?.. — тихо.

— Їй потрібна допомога. Серйозна.

Пауза.

Ангеліна відвела погляд.

І раптом усе, що вона думала… розсипалося.

— Я… — вона замовкла.

Вперше за весь час не знала, що сказати.

Віталій нахилився трохи ближче.

— Тепер ми йдемо.

І цього разу це звучало не як наказ.

А як щось інше.

Тверде. Але м’якше.

Вона повільно поставила келих.

Піднялася.

Хитнулася.

Він одразу підхопив її.

І на мить вона притиснулася до нього сильніше, ніж потрібно.

— Я думала… — тихо.

— Я знаю, що ти думала.

Вона підняла очі.

— Ти міг одразу сказати.

— Ти не питала.

Слабка усмішка.

— Питала… просто не так.

Він не відповів.

Бо зараз було не до слів.

Він обережно повів її до виходу.

І вперше за весь цей час його рука на її талії була не тільки про захист.

А й про те, щоб не відпустити.

Бо сьогодні вони обидва перейшли межу.

І дороги назад вже не було.