Я поїду з ним

Остап ходив по кімнаті короткими, різкими кроками.

Телефон у руці вже встиг нагрітися.

Один виклик.
Другий.
Третій.

Скинуто.

— Ангеліно… — прошепотів крізь зуби.

Ще раз.

Скинуто.

Він зупинився, провів рукою по волоссю і набрав знову.

Четвертий. П’ятий. Шостий.

Скинуто.

Тривога почала переходити у злість.

Не на неї.

На ситуацію.

На себе.

На те, що не проконтролював.

— Візьми слухавку… — тихо, вже майже наказом.

Сьомий. Восьмий.

Дев’ятий.

Десятий…

Гудки.

І раптом — клац.

— Ну щоо? — голос у слухавці був… не той.

Тягучий. Легкий. Нестабільний.

Остап завмер.

— Ти де? — різко.

— А тобі що? — сміх. Легкий. Неначе чужий.

Серце стиснулося.

— Ангеліно, не грайся. Де ти?

Пауза.

Музика на фоні. Гучна. Бас.

Клуб.

Чорт.

— В місці, де мені добре, — протягнула вона.

— Назву, — коротко кинув він.

Вона мовчала кілька секунд.

— Чого ти такий серйозний, Остапе? — тихіше. — Я ж просто відпочиваю…

— Ти п’яна.

— Можливо, — усмішка в голосі.

Він стиснув зуби.

— Я приїду за тобою.

— Не треба.

— Це не обговорюється.

— Я не поїду з тобою, — різко.

Тиша.

Небезпечна.

— А з ким? — холодно.

Пауза.

І тоді вона сказала:

— З Богатиренком.

Остап на секунду закрив очі.

Все стало на свої місця.

— Добре, — повільно відповів він. — Скинь геолокацію.

— Може ще квіти тобі купити? — сміх.

— Ангеліно.

І в цьому голосі вже не було брата.

Був лікар.
Був чоловік, який не дозволяє гратися з небезпекою.

Пауза.

— Добре… скину, — тихіше.

Виклик обірвався.

Остап кілька секунд дивився на телефон.

А потім одразу набрав інший номер.

Віталій.

Той відповів швидко.

— Так.

— Я знайшов її.

Коротка пауза.

— Де?

— Клуб. П’яна.

Тиша.

І Остап почув це.

Як змінюється повітря по той бік.

— Вона сказала, що додому поїде з тобою.

Цього разу пауза була довшою.

— Локацію, — коротко.

— Зараз скину.

Остап на секунду затримався.

— Віталію.

— Так.

— Забери її звідти.

Тиша.

— Я заберу.

— І ще одне.

Пауза.

— Вона не в тому стані, щоб думати.

Відповідь була миттєвою.

— Я знаю.

І дзвінок обірвався.

Остап опустив телефон.

Підійшов до вікна.

Ніч була темна.

Неспокійна.

— Тільки б встиг… — тихо.

Бо тепер це вже не просто втеча.

Це ситуація, яка може вийти з-під контролю.

А єдина людина, яка зараз може її втримати —

це той, кого вона сама назвала.

Богатиренко.