Коли тиша кричить

Ніч була важкою.

Операції одна за одною, холод світла операційної, запах антисептика, втома, яка в’їдається під шкіру. Я повертався додому пізно — як завжди.

Будинок Науменків зустрів мене тишею.

Занадто звичною.

Я зняв пальто, провів рукою по обличчю і вже збирався піднятися до себе, коли щось зачепило.

Дрібниця.

Але саме з дрібниць починається біда.

Я глянув у бік коридору, що вів до кімнати Ангеліни.

Темно.

І…

Я завмер.

Нічник не горів.

Завжди горить.

З дитинства. Вона ніколи не любила повну темряву. Навіть коли виросла, навіть коли почала грати свою «дорослу» гру — світло залишалося.

А зараз — темно.

Всередині щось неприємно стиснулося.

Я швидко пішов до її дверей і тихо постукав.

— Ангеліно?

Тиша.

Я відкрив двері.

Порожньо.

Ліжко акуратно заправлене. Вікно зачинене. Світло вимкнене.

Вона не просто спить.

Її немає.

Чорт.

Я швидко перевірив телефон.

Ніяких повідомлень.

Я не став будити батька.

Поки що ні.

Бо якщо я помиляюся — зайвий шум не потрібен.

Але якщо ні…

Я вже знав, кому дзвонити.

Віталій.

Гудки здавалися довшими, ніж зазвичай.

Один.
Другий.
Третій.

— Так.

Його голос був спокійний. Надто спокійний.

— Вона з тобою? — без привітання.

Пауза.

— Ні.

Серце впало кудись вниз.

— Ти її відвіз додому?

— Так.

— Ти впевнений, що вона зайшла в будинок?

Тиша.

І ця тиша сказала більше, ніж слова.

— Вона зайшла у двір, — відповів він нарешті. — Я не перевіряв далі.

Я стиснув телефон сильніше.

— Її немає вдома.

Коротка пауза.

І я почув, як змінюється його дихання.

Ледь.

Але я лікар.

Я чую таке.

— Коли ти це помітив?

— Щойно.

— Скільки часу пройшло, як ти її привіз?

— Години дві. Може більше.

Тиша стала гострою.

— Я виїжджаю, — сказав він.

— Чекай, — зупинив я. — Не роби різких рухів. Якщо вона просто…

— Вона не просто, — перебив він.

І це було сказано не емоційно.

Холодно.

Впевнено.

— Я знайду її, — додав він.

І скинув виклик.

Я стояв посеред темної кімнати сестри.

І дивився на вимкнений нічник.

Щось не так.

Я відчуваю це.

Як лікар.
Як брат.

І вперше за довгий час мені стало по-справжньому неспокійно.

Бо якщо вона втекла — це одне.

А якщо хтось скористався тим, що вона без охорони…

Я різко видихнув і набрав ще один номер.

— Охорону на двір, — сказав чітко. — Перевірити камери за останні три години. Негайно.

Голос на тому кінці напружився.

— Щось сталося?

Я глянув у темну кімнату.

— Я дуже сподіваюся, що ні.

Але всередині вже знав.

Ця ніч не закінчиться спокійно.