Втеча у світло

Дорога додому була надто короткою.

Наче хтось навмисно прискорив час, щоб я не встигла розібратися з тим, що щойно сталося між нами.

Я мовчала. Він мовчав.

Але слова все ще звучали в голові.

«Ти дивишся на мене… і не як на клієнтку.»
«Мені це подобається.»

Я що, справді це сказала?

Машина зупинилася біля будинку.

— Ми приїхали, — спокійно сказав він.

Наче нічого не сталося.

Наче між нами не було цієї напруги, яка ще досі пульсувала в повітрі.

Я вийшла з машини повільно. Відчула його погляд на собі.

— Гарного вечора, Ангеліно.

Гарного.

Я ледь не засміялася.

— І тобі, Віталію.

Він кивнув.

Як завжди.

Стримано.

Правильно.

І поїхав.

Я стояла біля будинку ще кілька секунд, дивлячись, як його машина зникає за воротами.

І раптом стало… тихо.

Занадто.

Без нього простір ніби розширився.

І одночасно — спорожнів.

Я зайшла в дім, піднялася сходами, зайшла в кімнату.

Скинула сумку.

Зняла туфлі.

І впала на ліжко.

— Що зі мною? — прошепотіла в стелю.

Я не така.

Я не прив’язуюся.

Я не думаю про чоловіків після першого ж… чого? Тижня?

Але це не було про «чоловіка».

Це було про нього.

Про те, як він дивиться.
Про те, як мовчить.
Про те, як закриває мене собою, не думаючи.

І про те, як не дозволяє собі нічого зайвого.

Навіть коли я… дозволяю.

Я різко сіла.

Ні.

Так не піде.

Я не буду лежати тут і думати.

Мені потрібно… втекти.

Від себе.

Від нього.

Від цих думок, які не дають дихати.

Я підвелася і підійшла до дзеркала.

Поглянула на себе.

Очі блищать. Щоки трохи розпашілі.

— Прекрасно, — тихо сказала я. — Ти втратила контроль, Ангеліно.

Я відкрила шафу.

Рука сама потягнулася до чорної сукні. Короткої. Сміливої. Такої, в якій не думають — відчувають.

Нічний клуб.

Світло. Музика. Люди.

Шум, який заглушить думки.

Я швидко перевдягнулася, розпустила волосся, зробила яскравіший макіяж.

Маска.

Знайома. Зручна.

Я ще раз глянула в дзеркало.

Ось вона — та сама Ангеліна, яку всі знають.

Легка. Яскрава. Недосяжна.

І ніхто не побачить, що всередині все зовсім інакше.

— Ідеально, — прошепотіла я.

Я взяла телефон, ключі і спустилася вниз.

Ніхто не зупинив.

Ніхто не запитав.

Бо всі звикли, що я роблю, що хочу.

І сьогодні я теж роблю.

Я вийшла в ніч.

Повітря було прохолодне, свіже.

Машина вже чекала.

— Куди їдемо? — спитав водій.

Я усміхнулася.

— Туди, де голосно.

Нічний клуб зустрів мене світлом і музикою.

Баси били в груди, не даючи думати.

Люди рухалися, сміялися, торкалися одне одного.

Життя кипіло.

І я занурилася в нього.

Танці. Світло. Алкоголь.

Хтось щось говорить — я сміюся.

Хтось бере за руку — я не відштовхую.

Все просто.

Все легко.

Так, як було завжди.

Але через якийсь час я зупинилася.

Посеред натовпу.

І раптом зрозуміла.

Я не тут.

Моє тіло — тут.

А думки — ні.

Перед очима знову він.

Його погляд.

Його голос.

«Ви переходите межу.»

Я різко видихнула.

— Чорт…

Я пішла до бару, замовила ще один коктейль.

Випила.

Не допомогло.

Я закрила очі.

І вперше за довгий час захотіла не шуму.

А тиші.

Його тиші.

— Ти сьогодні не тут, — сказав хтось поруч.

Я відкрила очі.

Якийсь хлопець. Усміхається. Щось говорить.

Я навіть не слухаю.

Бо в голові лише одна думка:

Я втекла від нього… і все одно думаю про нього.

Я ледь усміхнулася.

Гірко.

— Схоже, я влипла…

І це було значно небезпечніше, ніж будь-який напад.

Бо від цього мене вже ніхто не зможе захистити.

Любі мої читачі!

Я прийняла важливе рішення щодо книги — змінюю назву, титулку та анотацію.

Чому? Бо історія виросла… Вона більше не про двох. Тепер у ній четверо головних героїв, і кожен із них — частинка великого, емоційного світу цієї книги.

Я дуже хвилююсь, але водночас щаслива, бо ця історія стає ще живішою.

Сподіваюсь, ви приймете ці зміни разом зі мною 🤍