Ревнощі мають голос

Дорога назад завжди простіша.

Менше слів. Більше думок.

Я їхав рівно, тримаючи швидкість, не відволікаючись. Після аквапарку напруга не зникла — вона просто змінила форму.

Тепер вона сиділа поруч.

Мовчала.

І дивилася у вікно.

Телефон задзвонив раптово.

Я навіть не дивився на екран — вже знав.

— Так, Зоряно.

— Ти ще в місті? — її голос був тихим, обережним.

— Так.

— Можеш заїхати в магазин? Я список скину… нічого особливого.

— Добре.

Пауза.

— Ти як? Рука…

— Все нормально.

— Точно?

— Так.

Вона видихнула.

— Добре… тоді напишу. І… будь обережний.

— Завжди.

Я скинув виклик.

І тільки тоді відчув це.

Погляд.

Я повільно повернув голову.

Ангеліна дивилася прямо на мене.

Не так, як раніше.

Інакше.

— Зоряна, — сказала вона тихо.

— Так.

Пауза.

Вона знову відвернулася… але вже за секунду повернулася назад.

— Вона часто тобі дзвонить.

— Так.

— Переживає?

— Так.

Тиша стала густішою.

— Це мило, — сказала вона. І тон був… не милий.

Я нічого не відповів.

І це її зачепило.

Я побачив, як її пальці стиснулися на коліні.

— Твоя дівчина? — різко.

Я навіть не одразу зрозумів.

— Ні.

— Впевнений?

Я глянув на неї.

— Так.

Вона кілька секунд дивилася мовчки.

Наче перевіряла, чи я брешу.

— І вона не ревнує?

— Хто?

— Твоя… — вона ледь усміхнулася, але очі залишилися серйозними. — Дівчина, якої немає.

Я зрозумів.

І це вже не було питанням.

Це було…

Щось інше.

— Немає кому ревнувати.

— А якби була?

Я стиснув кермо трохи сильніше.

— Вона б знала, що це робота.

— І що? — швидко кинула вона. — Це щось змінює?

Я мовчав.

Вона нахилилася трохи ближче.

— Ти цілий день поруч з іншою дівчиною. Захищаєш її. Дивишся на неї. Проводиш з нею час.

Пауза.

Її голос став тихішим.

— І вона не ревнувала б?

Я перевів погляд на неї.

— Ви зараз про гіпотетичну дівчину?

Вона не відвела очей.

— А ти?

Тиша.

І ось вона — межа.

Я бачив, як це народжується.

Як слова вже не ховаються за жартами.

Як правда виходить назовні.

— Я не даю приводів, — сказав я спокійно.

Вона тихо видихнула.

— Даєш.

— Я виконую роботу.

— Ти дивишся на мене, — раптом сказала вона.

Прямо.

Без прикриття.

Я завмер.

— І не як на клієнтку.

Серце вдарило глухо.

Один раз.

— Ви помиляєтесь.

— Ні, — тихо, вперто. — Я бачу.

Я відвів погляд на дорогу.

Це небезпечно.

Дуже.

— І знаєш що? — додала вона ще тихіше.

Я мовчав.

— Мені це подобається.

Це прозвучало майже пошепки.

Але голосніше, ніж будь-який крик.

Я різко вдихнув.

— Ангеліно…

— Що? — вона дивилася прямо.

— Ви переходите межу.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти теж.

І це була правда, яку вже неможливо було заперечити.

Машина їхала далі.

Але між нами більше не було тиші.

Була напруга.

Жива.

Гаряча.

І небезпечна.

Бо тепер це вже не просто погляди.

Це слова.

А слова назад не забереш.