Не тільки охоронець

Після аквапарку в машині було тихіше, ніж зазвичай.

Ангеліна дивилася у вікно, але думками була не там. Перед очима знову і знову з’являвся той момент — як Віталій змінився. Його погляд. Його голос. Його рухи.

Небезпечний.

І чомусь… саме це зачепило її найбільше.

— Я голодна, — раптом сказала вона, не повертаючись.

— Добре, — коротко відповів він. — Де зупинитися?

— Десь не пафосно. Просто нормальна їжа.

Він кивнув і звернув з дороги.

Невеликий ресторан був затишним і тихим. Без зайвої уваги. Саме те, що потрібно.

Віталій зайшов першим, швидко окинув поглядом зал, відмітив входи, виходи, людей.

— Сюди, — сказав він, обравши столик у кутку.

Ангеліна сіла, зручно вмостившись, і взяла меню.

— Нарешті можна нормально поїсти, — пробурмотіла вона.

Віталій залишився стояти.

За її спиною.

Як і завжди.

Як і повинен.

Вона перегорнула сторінку меню… і завмерла.

Потім повільно підняла голову.

— Ти серйозно?

— Так.

— Ти будеш стояти?

— Це моя робота.

Вона повільно закрила меню.

І повернулася до нього.

— Сідай.

— Ні.

— Віталію.

— Я контролюю простір.

Вона нахилила голову, дивлячись прямо йому в очі.

— А я контролюю, як ти зараз будеш обідати.

Він ледь помітно стиснув щелепу.

— Це не обговорюється.

— Обговорюється, — тихо, але твердо сказала вона. — Сідай.

Він мовчав.

Вона встала.

І це вже було несподівано.

— Якщо ти не сядеш — я теж не буду їсти.

— Це дитячо.

— Мені байдуже.

Вона дивилася прямо. Без усмішки. Без гри.

Серйозно.

— Ти поранений, — додала вона тихіше. — Ти не робот.

— Я в нормі.

— Я бачила, як тебе зашивали.

Тиша.

Віталій перевів погляд убік.

А потім знову на неї.

І щось у її очах змусило його зробити те, чого він не робив ніколи.

Він сів.

Навпроти.

Ангеліна повільно видихнула і знову взяла меню.

— От і добре.

Він сидів рівно, напружено. Ніби будь-якої секунди міг піднятися.

— Розслабся, — тихо сказала вона, навіть не дивлячись. — Ніхто тебе тут не вб’є.

— Це не аргумент.

Вона усміхнулася краєчком губ.

— Ти нестерпний.

— Я ефективний.

Вона підняла на нього погляд.

— Ти людина.

І ця фраза вдарила сильніше, ніж будь-який аргумент.

Підійшов офіціант. Вони зробили замовлення.

Коли він пішов, Ангеліна сперлася на стіл, трохи нахилившись вперед.

— Ти завжди так?

— Як?

— Ставиш себе після всіх.

— Це робота.

— Ні, — вона похитала головою. — Це звичка.

Він мовчав.

Вона дивилася уважно. Занадто уважно.

— Ти навіть не дозволяєш собі просто сісти і поїсти.

— Я дозволив.

— Бо я змусила.

І вона була права.

Це дратувало.

І водночас… щось змінювало.

Принесли їжу.

Вона одразу почала їсти, ніби нічого не сталося.

Віталій дивився на тарілку кілька секунд.

А потім узяв прибори.

Перший шматок.

Звичайний обід.

Нічого особливого.

Але для нього — щось нове.

— Ну? — запитала вона. — Світ не зруйнувався?

Він ледь усміхнувся.

— Поки що ні.

Вона теж усміхнулася.

І на мить між ними стало… тихо.

Не напружено.

Не небезпечно.

Просто тихо.

І саме це було найнебезпечніше.

Бо в цій тиші вони перестали бути «охоронцем» і «клієнткою».

Вони стали чоловіком і жінкою, які сидять за одним столом.

І це вже не можна було повернути назад.