Не знову

Дорога додому завжди допомагала мені зібратися.

Сьогодні — ні.

Рука пульсувала тупим болем, шви тягнули шкіру при кожному русі. Але це було дрібницею. Я звик до болю.

Я не звик до того, як вона дивилася на мене.

І не звик до того, як сам дивився на неї.

Під’їжджаючи до старого будинку, я вже знав: приховати нічого не вийде.

Зоряна помічає все.

Квартира зустріла мене запахом ромашкового чаю. Вона завжди заварює його ввечері — каже, що так спокійніше спиться.

— Ти рано, — її голос долинув із кухні.

Я зняв куртку максимально обережно. Але тканина зачепила бинт.

— Ти поранений?!

Вона з’явилася в коридорі миттєво.

І я побачив це.

Страх.

Не просто переляк. Паніку. Ту саму, що колись вже була в її очах.

— Віталію… — її голос затремтів. — Це кров?

Я зробив крок до неї швидше, ніж вона встигла підійти.

— Тихо. Все добре.

— Це не добре! — вона вже тремтіла. — Знову? Вони знову?..

І я зрозумів, що зробив помилку.

Не через рану.

Через те, що дозволив їй це побачити.

— Ні, — твердо сказав я, взявши її за плечі. — Це не ті люди. І це не через минуле.

Вона дивилася на мене великими очима. Світло лампи ковзало по тонкому шраму на її щоці, по нерівній лінії, що тягнулася до лоба.

Я пам’ятаю ту ніч. Пам’ятаю лікарню. Пам’ятаю, як вона перестала виходити на вулицю.

І зараз я не дозволю цьому страху повернутися.

— Це робота, — спокійніше пояснив я. — Спроба нападу. Я був поруч. Все під контролем.

— Нападу? — вона побіліла. — На тебе?

Я зробив паузу.

— Ні.

Вона зрозуміла без слів.

— На ту дівчину?

Я кивнув.

Зоряна повільно сіла на стілець, ніби ноги перестали тримати.

— Ти закрив її собою.

Не питання. Констатація.

— Так.

Тиша.

— І якби ніж зайшов глибше? — її голос знову почав ламатися. — Що тоді, Віталію?

Я присів перед нею.

— Тоді б ти зараз не сварилася, а плакала в лікарні. Але цього не сталося.

Вона різко видихнула.

— Я не витримаю ще раз…

Оце і є правда.

Вона боїться не шрамів.

Вона боїться втратити мене.

Я взяв її руки у свої.

— Послухай мене. Це не те, що було тоді. Я не ліз у чужі розборки. Я працюю охоронцем. Я знав, на що йду.

— Через мене, — тихо сказала вона.

— Через нас.

Вона підняла очі.

— Мені потрібні гроші на твою операцію. І я не відступлю через подряпину.

— Це не подряпина, — сердито прошепотіла вона.

Я ледь усміхнувся.

— Ти гірша за хірурга.

Вона на мить усміхнулась у відповідь. Слабко.

А потім її погляд став уважним.

— Ти переживаєш не тільки через роботу.

Я завмер.

— Що?

— Ти думаєш про неї.

Я мовчав.

І цього було достатньо.

Зоряна знала мене краще за всіх.

— Віталію… — вона говорила дуже тихо. — Не заходь туди, звідки не зможеш вийти.

Я відвів погляд.

Бо вона права.

Я вже стою на тій самій межі.

І сьогодні, коли ніж пролетів у сантиметрі від артерії, я вперше злякався не смерті.

А того, що не встигну сказати їй щось важливе.

— Це просто робота, — повторив я більше для себе, ніж для Зоряни.

Вона дивилася довго.

— Добре, — сказала зрештою. — Але бережи себе. Не тільки для мене.

Я підвівся.

— Я завжди бережу.

Та правда в тому, що сьогодні в парку я думав не про себе.

І це вже проблема.

Бо якщо я почну ставити її вище за обережність — наступного разу може не пощастити.

А я не маю права помилятися.

Ні заради сестри.

Ні заради Ангела.