Те, що я не планувала

Я ніколи не закохуюся в тих, хто поруч.

Це правило номер один.

Ніколи — в друзів брата.
Ніколи — в татового співробітника.
І тим більше — в охоронця.

Особливо якщо він дивиться на тебе так спокійно, ніби бачить крізь усі твої маски.

Після того дзвінка я весь день була розсіяна. Плута́ла налаштування світла, двічі забула змінити об’єктив, а клієнтці ледь не сказала «ти», хоча вона старша за маму.

І весь час у голові крутилася одна фраза:

«Так, Зоряно…»

Його голос тоді був інший. Ніжний. Обережний. Майже теплий.

Я такого голосу від нього ще не чула.

Для мене — лише стриманість. Чіткість. Професійність.

А для неї — тепло.

Хто вона?

Дівчина?
Наречена?
Можливо, та сама, через яку він погодився на цю роботу?

Я різко поставила камеру на стіл і вперлася долонями в поверхню.

— Що з тобою, Ангеліно? — прошепотіла собі.

Він просто твій охоронець.

Твій. Охоронець.

Але ж я не сліпа.

Я бачила, як він стояв учора в спортзалі. Як рухався — впевнено, красиво. Як контролював кожен удар. Як допоміг Остапу піднятися, не принижуючи.

Я бачила, як він відкриває мені двері — не тому, що зобов’язаний, а тому що так вихований.

Я бачила, як він дивиться.

Не на мої ноги. Не на мою сукню. Не на губи.

Він дивиться в очі.

І це лякає.

Бо я звикла, що мною захоплюються поверхнево. Моєю зовнішністю, статусом, прізвищем. А він ніби оцінює не це.

Наче шукає щось глибше.

І от тепер ця Зоряна.

Важлива людина.

Я зловила себе на думці, що мені боляче.

Не сильно. Не драматично.
Але неприємно.

Наче я запізнилася.

Ввечері, коли він знову чекав біля машини, я вийшла повільніше, ніж зазвичай. Дала собі кілька секунд, щоб роздивитися його, поки він не бачить.

Темна сорочка. Засукані рукави. Спокійний профіль.

Він мені подобається.

Я ледь не злякалася цієї думки.

Ні. Не подобається.

Просто цікаво.

Просто азарт.

Просто виклик.

Але серце не слухалося логіки. Воно билося швидше, коли він нахилився, щоб відчинити двері.

— Все гаразд? — запитав він, помітивши мою затримку.

— Звісно, — усміхнулась я своєю ідеальною усмішкою. — А має бути інакше?

Він дивився на мене трохи довше, ніж потрібно.

— Ви сьогодні тихіша.

Торкнуло.

Він помітив.

— Може, я втомилася, — знизала плечима.

А в голові крутилася зовсім інша фраза:

Він помічає мене.

І це було небезпечно.

Бо якщо я почну знімати маску — він побачить справжню мене.

Ту, що боїться залишитися непотрібною.

Ту, що втомилася бути «донькою Науменка».

Ту, що просто хоче, щоб хтось обрав її. Не через статус. Не через гроші. Не через обов’язок.

А просто так.

І якщо у нього вже є Зоряна…

То хто я для нього?

Робота.
Відповідальність.
Черговий об’єкт охорони.

Я стиснула пальці на сумочці.

Ні.

Я не дозволю собі бути просто «роботою».

Але вперше в житті мені захотілося не грати.

А просто… сподобатися.

Не демонстративно.
Не показово.
Не провокаційно.

А по-справжньому.

І це лякало більше, ніж будь-яка небезпека.

Бо якщо я впаду — він це побачить.

І я не знаю, чи витримаю, якщо в його очах буде лише професійна байдужість.