Дзвінок

Ранок був сірим і трохи вологим. Асфальт блищав після нічного дощу, повітря пахло холодом і бензином.

Ангеліна сиділа на задньому сидінні, закинувши ногу на ногу, і робила вигляд, що повністю занурена в телефон. Насправді ж вона крадькома спостерігала за Віталієм у дзеркалі заднього виду.

Він завжди їхав мовчки. Зосереджено. Руки — впевнені на кермі. Плечі — напружені, але не скуті. Наче він не просто вів авто, а контролював увесь світ навколо.

І саме тоді задзвонив його телефон.

Віталій кинув короткий погляд на екран, і щось у його обличчі змінилося. Ледь помітно. Але Ангеліна це вловила.

Він відповів одразу, увімкнувши гарнітуру.

— Так, Зоряно, — голос став м’якшим. — Доброго ранку.

Ангеліна завмерла.

Зоряна.

Жіноче ім’я.

— Я вже на роботі, — продовжив він тихо. — Не хвилюйся. Так, я пам’ятаю про лікаря. Після обіду подзвоню… Ні, я не забув. Обіцяю.

Його голос був інший. Тепліший. Ніжніший.

І Ангеліна відчула дивне, абсолютно незнайоме їй відчуття — легкий укол під ребрами.

Вона опустила телефон.

Зоряна. Лікар. Після обіду.

Хто вона?

Дівчина?

Наречена?

Кохана?

Її губи трохи стиснулися. Вона сама не розуміла, чому її це хвилює. Адже він — її охоронець. Просто найманий працівник.

Просто працівник.

Телефонна розмова закінчилась. Віталій повернув погляд на дорогу.

— Все гаразд? — холодно запитала вона, ніби випадково.

Він зустрів її погляд у дзеркалі.

— Так.

І все.

Ні пояснень. Ні зайвих слів.

І це чомусь зачепило ще сильніше.

— Важлива людина? — вона намагалася звучати байдуже.

Пауза.

— Так, — коротко відповів він.

Все.

Ні усмішки. Ні виправдань.

Ангеліна відчула, як у ній прокидається її звична маска.

— Ну що ж, добре, що в мого охоронця є хтось важливий, — кинула вона з легким сарказмом. — Може, хоч для когось ви такий турботливий.

Він мовчав.

Тільки пальці трохи міцніше стиснули кермо.

І вона це помітила.

Значить, болить.

І раптом їй стало соромно.

Бо вона не знала, хто така та Зоряна. І що за лікар. І чому в його голосі було стільки напруги, змішаної з ніжністю.

Але замість вибачення вона відвернулась до вікна.

Мені байдуже. Абсолютно байдуже.

Скло відбивало її обличчя — гарне, впевнене, трохи зверхнє.

І тільки очі видавали правду.

Їй не було байдуже.

Коли вони під’їхали до фотостудії, Віталій швидко вийшов, обійшов авто і відчинив їй дверцята.

Професійно. Стримано. Без зайвого.

— Гарного дня, Ангеліно.

Вона зупинилась перед ним на мить.

Їхні погляди зустрілися. Ближче, ніж зазвичай.

— І вам, — тихіше, ніж хотіла.

Він кивнув.

І знову став тим самим холодним щитом.

А вона зайшла до студії з дивним відчуттям у грудях.

Хто ти для нього, Зоряно?

І чому мені так хочеться це знати?