Дім, де завжди чекають

Віталій повернувся додому пізно ввечері. День видався довгим — тренування, напруження, нові обов’язки. Але найбільше він відчував дивне піднесення. Нова робота. Нові люди. І особливо — вона.

Квартира зустріла його тишею. Лише на кухні горіло м’яке світло.

— Ти вже прийшов? — тихо пролунало з кімнати.

— Прийшов, Зоряно, — відповів він і зняв куртку.

Вона сиділа біля вікна, закутавшись у теплий плед. Волосся спадало на лівий бік обличчя — так, як завжди. Вона звикла прикривати шрам. Хоч Віталій ніколи не вважав її спотвореною. Для нього вона залишалась найкрасивішою — просто по-іншому сильною.

Кілька років тому якийсь п’яний виродок із компанії бандитів вирішив «пожартувати». Її врятували. Але шрам залишився — тонкий, проте помітний, що проходив через щоку й торкався лоба. Разом із ним у Зоряни з’явився страх. Вона майже перестала виходити на вулицю.

Віталій сів навпроти.

— Ну що, розкажеш? — у її голосі з’явилася іскра цікавості. — Ти сьогодні якось… інший.

Він усміхнувся.

— Робота серйозна. Охорона. Але не така, як раніше. Тут усе… інакше. Більше відповідальності.

— Жінка? — Зоряна ледь примружила очі.

Він здивовано глянув.

— Ти що, думки читаєш?

— Я твоя сестра.

Він провів рукою по потилиці.

— Її звати Ангеліна. Вона… не така, як я думав. Спочатку здалась холодною. А сьогодні… дивилась на тренування. Думає, що я не помітив.

— І ти помітив?

— Помітив.

Між ними повисла тиха пауза.

— Вона гарна? — обережно спитала Зоряна.

— Так. Але справа не в цьому. Вона дивиться так, ніби весь час тримає оборону. Наче боїться показати слабкість.

Зоряна повільно провела пальцями по краю пледа.

— Люди, які ховають слабкість, часто найбільше потребують захисту.

Віталій уважно подивився на сестру. Вона рідко говорила про себе, але іноді між рядками звучало занадто багато.

— Ти б вийшла сьогодні, якби я покликав? — раптом спитав він.

Зоряна на секунду завмерла.

— На вулицю?

— Просто пройтися. Недалеко.

Вона подивилась у вікно. За склом повільно падав сніг.

— Можливо… колись. Не сьогодні.

Він кивнув. Не тиснув. Ніколи не тиснув.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — якщо ця Ангеліна дивиться на тебе так, як ти зараз розповідаєш… не прогав її.

— Я її охороняю.

— Це робота. А я про інше.

Він замовк. Усередині щось теплішало.

— Ти боїшся, що вона теж може постраждати? — спитала Зоряна.

Він чесно відповів:

— Боюсь.

Зоряна підвелася й підійшла до нього. Вона рідко торкалася людей, але зараз поклала руку йому на плече.

— Тоді стань для неї тим, ким ти став для мене.

Віталій стиснув її долоню.

— Я завжди буду поруч.

— Я знаю, — усміхнулась вона. І вперше за довгий час не сховала обличчя повністю.

За вікном падав сніг. У квартирі було тихо й тепло. А в серці Віталія з’явилося відчуття, що ця історія тільки починається.

Сподобалося? Залиште бодай смайлик у коментарях, щоб я знала, що ви тут і вам цікаво!