День, коли вона залишилась

Наступного ранку Ангеліна прокинулась із дивним відчуттям.

Вона не хотіла їхати в студію. Не хотіла світла, камер, гучної музики. Хотіла… тиші.

І його поряд.

— Давай уявимо, що не вийду на роботу, бо захворіла, — кинула вона Віталію за сніданком, навіть не піднімаючи очей.

— Ти захворіла? — спокійно уточнив він.

— Ні. Просто не хочу їхати.

Він не став ставити зайвих питань. Лише коротко кивнув.
— Добре.

Вона чекала заперечень. Контролю. «Я повинен повідомити вашого батька». Але нічого не було.

І це знову її роззброїло. Ближче до обіду Остап з’явився у дворі з тією самою напівусмішкою.

— Ну що, охоронцю, — гукнув він, — є час? Розімнемося?

Віталій, який саме перевіряв територію, глянув на нього.
— По-дружньому?
— По-дружньому.

Ангеліна стояла на балконі другого поверху й усе чула.

Вона не планувала дивитися. Вона просто… залишилась.

Спортзал був із великими вікнами. З її точки видно було майже весь зал. Віталій зняв футболку.

І Ангеліна завмерла. Не тому, що він був просто красивим. А тому, що він був справжнім.

На його плечах були ледь помітні шрами. На ребрах — тонка біла лінія старої травми. Його тіло не було глянцевим, як у моделей. Воно було робочим. Живим.

— Ого… — тихо видихнула вона.

Вони почали без показухи. Без агресії. Рухи — точні, швидкі. Остап атакував активно, із драйвом. Віталій — спокійно, холодно, читаючи його наперед.

Ангеліна сперлась руками об поруччя.

Вона дивилась не просто на бій.

Вона дивилась, як її охоронець рухається.

Його концентрація.
Його витримка.
Його контроль.

Він не намагався принизити Остапа. Не намагався виглядати сильнішим. Він просто… був сильнішим.

І раптом вона зрозуміла.

Якби хтось спробував її образити — він би не вагався.

У грудях стало тепло. І небезпечно.

Остап зробив різкий випад, але Віталій легко перехопив його руку й акуратно притиснув до мату.

— Досить, — спокійно.

Остап розсміявся.
— Добре, визнаю. Тепер я знаю, що ти не просто для краси.

Ангеліна усміхнулась сама до себе.

— Для краси він точно не просто, — прошепотіла.

Вона не помітила, як затримала подих.

Віталій піднявся, витер рушником обличчя — і раптом підняв голову.

Прямо на її балкон.

Їхні погляди зустрілися.

На секунду.

Вона не встигла сховатися.

Її щоки зрадницьки спалахнули.

Він не посміхнувся. Не підморгнув. Не зробив нічого зухвалого.

Але в його очах було розуміння.

Він знав, що вона дивиться.

І дозволив.

Ангеліна повільно відступила від перил, серце калатало.

— Це вже не гра, — тихо сказала вона собі.

Бо милуватися чоловіком — це одне.
А відчувати гордість, що він твій захист — зовсім інше.

І вперше за довгий час вона не хотіла його перевіряти.

Вона хотіла, щоб він переміг.

Завжди.

Ваші коментарі — це моє паливо. Навіть короткий "чекаю на продовження" дає сили писати далі