Віталій

Він не любив втрачати контроль.
Але коли вона босоніж побігла до краю балкона — у нього всередині щось обірвалося.
Це був не страх за роботу.
Не страх перед Ростиславом.
І навіть не професійна реакція.
Це був удар під ребра.
Він зловив її за секунду до того, як вона стала надто близько до небезпечного краю. Її зап’ястя було тонким. Теплим. Живим.
І в ту мить він зрозумів:
якби з нею щось сталося — він би цього не витримав.
Не як охоронець.
Як чоловік.
В машині дорогою додому вона мовчала. Дивилася у вікно. Ні жартів, ні провокацій. Лише тиша.
Він бачив її відображення в дзеркалі заднього виду. Її очі вже не були зухвалими. У них було щось інше.
Самотність.
Він стискав кермо трохи сильніше, ніж потрібно.
— Не роби так більше, — сказав він спокійно.
Вона не повернулася. — Чому?
— Бо я не завжди встигну.
Це була неправда.
Він завжди встигне.
Але він боявся іншого.
Що одного дня вона зробить щось не для гри.
А від болю.
Він не знав, чому вона так тягне його на край. Чому дивиться з викликом, ніби хоче, щоб він або зламався, або… відчув.
Він не має права відчувати.
У нього є сестра. Борги. Обіцянка. Його життя — це список зобов’язань.
А вона — ризик.
Коли вони під’їхали до дому, вона вже знову одягнула маску. Вийшла з машини легко, ніби нічого не сталося.
Але коли вона проходила повз нього, на секунду зупинилася.
— Ти справді злякався? — тихо.
Він дивився прямо перед собою. — Так.
Вона завмерла.
Бо це була правда.
І правда — сильніша за будь-яку гру.
Вона нічого не відповіла. Просто пішла.
А він ще довго сидів у машині, поки серце повільно поверталося до нормального ритму.
Він не мав права так реагувати.
Але вже реагував.