У студії світла

Фотостудія Ангеліни розташовувалася у старій промисловій будівлі з панорамними вікнами. Всередині — білий простір, бетон, світло, яке падало м’яко й красиво. Тут вона була не донькою Науменка.
Тут вона була собою.
— Можеш чекати тут, — кинула вона Віталію, виходячи з машини. — Я не втечу.
— Я знаю, — коротко відповів він.
Він вийшов слідом. Окинув поглядом територію. Входи. Вікна. Камери. Людей поруч.
І її.
Вона це помітила.
— Не дивись так, — сказала, проходячи повз нього. — Я не мішень.
— Для когось — так.
Її усмішка на секунду згасла. Але лише на секунду.
Усередині студії її зустріли знайомі голоси, музика, запах кави. Асистентка Марта махнула рукою.
— Ангел, ти сьогодні з охороною? — тихо прошепотіла вона, глянувши на Віталія.
— Так, — легко відповіла Ангеліна. — Подарунок від тата.
Віталій зайняв позицію біля стіни. Не в центрі. Не поруч. Але так, щоб бачити все.
Він не заважав. І це чомусь дратувало більше.
Ангеліна швидко переодягнулася для зйомки — легка чорна сукня, відкрита спина, волосся хвилями по плечах. Вона вийшла на майданчик і — ніби випадково — дозволила собі затримати погляд на Віталії.
Він дивився.
Але не так, як інші.
Без хтивості. Без оцінки. Без захоплення.
Професійно.
Це було її другою перевіркою.
Вона підійшла до нього під час перерви, взяла пляшку води й стала трохи ближче, ніж дозволяла дистанція.
— Ти завжди такий кам’яний? — тихо спитала.
— Коли на роботі — так.
— А якщо я скажу, що мені некомфортно під таким наглядом?
— Я відійду на крок, — спокійно відповів він. — Але не далі.
Вона зробила ще крок уперед. Її пальці торкнулися його грудей — ніби випадково виправляючи складку на футболці.
— А якщо я спеціально створю проблеми?
Він подивився вниз — на її руку. Повільно. Потім — їй в очі.
І вперше його голос став трохи твердішим.
— Не створюй.
Це не було проханням.
І не було погрозою.
Це було попередженням.
У грудях Ангеліни щось перевернулося.
Вона усміхнулася — показово. — Я ж просто жартую.
— Ти не жартуєш, — спокійно відповів він.
І ось тоді вона зробила справжню пакість.
Під час наступного сету вона раптом зняла каблуки, кинула їх у бік і босоніж вибігла до відкритого балкону студії — просто до краю.
Асистентки скрикнули.
— Ангеліно!
Віталій уже рухався.
Він не біг — він скоротив дистанцію за секунди. Схопив її за зап’ястя до того, як вона встигла розвернутися обличчям до вулиці.
— Ти що робиш? — тихо, майже крізь зуби.
— Перевіряю тебе, — прошепотіла вона.
Її серце билося швидко. Не від страху висоти.
Від нього.
Він притягнув її ближче, відводячи від краю.
— Ти не безсмертна.
— А ти занадто серйозний.
Їхні обличчя були надто близько.
— Я тут, щоб ти жила спокійно, — сказав він тихо. — А не щоб ловити тебе над прірвою.
І раптом у її очах з’явилося щось інше. Не виклик. Не насмішка.
Біль.
— Я не просила мене ловити, — тихо відповіла вона.
Він відпустив її повільно.
— Але я все одно це зроблю.
Це був не романтичний момент.
І не ніжний.
Це був перший тріск у її показній масці.
Вона відступила, вдягла усмішку знову. — Добре, охоронцю. Рахунок один-нуль.
— Ні, — відповів він. — Я не граю.
І саме це змусило її серце стиснутися сильніше.
Бо вона — грала.
А він — ні.