Легка пакість

Ранок був ясний, але Ангеліна відчувала внутрішній шторм. Вона сіла на заднє сидіння чорного позашляховика, який чекав біля дому, і глянула на Віталія. Він вже завів машину, руки на кермі, погляд спокійний, врівноважений — той самий, який змушував її серце калатати швидше, навіть коли вона намагалася бути «королівською» і байдужою.
— Поїхали, — лаконічно сказав він, не дивлячись на неї.
Ангеліна тихо посміхнулася. Саме ця мовчазність і викликала у неї бажання випробувати його.
Вона м’яко підвелася на сидінні, нахилилася вперед, щоб поглянути через плече на дорогу, і ненароком… зачепила його плече ліктем. Ледь помітно, але досить, щоб він відчув рух.
— Ой, вибач, — Ангеліна притворно засміялася. — Ти так серйозно сидиш! Мені страшно поруч із тобою.
Віталій просто злегка підняв брову. Його руки залишилися спокійними на кермі, погляд не змінився. Це її трохи роздратувало.
— Так, серйозно, — повторив він, холодно і чітко.
— Ну що ж, — вона усміхнулася ширше. — Ти не боїшся пакостей?
— Я тут для твоєї безпеки, — спокійно сказав Віталій. — Не для твоїх витівок.
Але Ангеліна вже готувалася до наступного кроку. Вона дістала з сумки маленьку пташку-брошку і кинула її на сидіння, так щоб вона скотилася на підлогу
— Ой, глянь, — підморгнула вона, — здається, щось впало. Можеш зловити?
Віталій не сказав нічого. Він тихо нахилився, підняв брошку, повернув її у правильне положення й поклав назад на сидіння. Його рухи були точними й стриманими, ніби це не гра, а простий механізм.
Ангеліна не витримала. Вона сміливо розсміялася.
— Ну гаразд, — сказала вона, схиляючись до нього трохи ближче. — Знаєш, я люблю випробовувати людей.
Віталій тихо видихнув і повернув погляд на дорогу.
— Здається, я помітив, — тихо відповів він.
Її серце стиснулося від несподіваного коментаря. Він не сперечався, не лаяв, не показував, що його зачепило. Просто… відзначив факт. І цього було достатньо, щоб вона відчула, що він дійсно «витримає» її пакості.
— Добре, — підсміюючись, сказала Ангеліна. — Тоді подивимося, хто кого перетягне на свою сторону: я — витівками, ти — спокоєм.
Віталій ледь кивнув.
— Ти ще не здогадалася… — тихо сказав він, — що я можу витримати більше, ніж думаєш.
Ангеліна лише посміхнулася, нахилившись назад на сидіння, спостерігаючи місто. Її очі блищали від азарту, а в грудях грало хвилювання: нова гра тільки починалася, і вона була готова вести її до останнього.
— Це буде цікаво, — подумала вона. — І нехай він знає: з Ангеліною ніхто не нудьгує.